bookclub_uaЛента заметок группы
22 марта'07, 12:36
Просмотров: 30
Комментариев: 2
Глава 3
У якій Пух з Рильцем вирушили на полювання і ледве-ледве не спіймали Облизня
Великий друг Пуха, порося на ім’я Рильце, мешкав у знатній хатці, що була всередині великого дерева на ім’я бук, а той бук стояв посеред великого лісу. Тож посеред великого лісу у самій середині своєї знатної хатки і жив маленький Рильце, великий друг Пуха. Поряд з оселею красувалася хто зна де надибана дошка, чи то уламок дошки із загадковим написом: «Стороннім В». Якось Крістофер Робін спитав у Рильця, що то означає. На що Рильце відповів, що то є ніщо інше, як прізвисько його знатного дідуся, засновника роду, і зберігається воно у родині вже кілька поколінь і тому його можна вважати родинною реліквією. Крістофер Робін заперечив, що такого імені не буває. На що Рильце відповів, що як же не буває, коли ось воно є, так само як і було, адже був у нього дідусь, а у дідуся ім’я. Ось тільки «В» — то скорочене «Віллі», а «Віллі» — то скорочене «Вільям». А от повністю звали дідуся Стороннім Вільямом. «Дідусь мав два імені, — пояснив Рильце, — на той випадок, якщо одне з них десь забуде, бо мабуть такий вже він був, той дідусь: хоч і забудькуватий, та завбачливий.»
— А в мене теж два імені, — необачно похвалився Крістофер Робін.
— Ось бачиш, а ти казав: « не буває», — підхопив Рильце. — то хто ж із нас правий!
Одного чудового зимового ранку Рильце відгортав сніг біля своєї хатки, коли, переводячи дух, він підвів голову і побачив Пуха. Пух, занурившись у глибокий сніг по коліна та в глибокі роздуми по самі вуха, описував коло коло хатки. Роздуми настільки захопили його, що на привітання Рильця він навіть не підвів очей.
— Привіт, Пуше! — гукнув до нього Рильце. — Ти що там робиш?
— Полюю, — тільки й відповів він.
— Полюєш? На що?
— Хотілось би й самому знати, — таємниче пробуркотів він.
— На що, на що? — не зрозумів Рильце.
— Не «нащо», а на кого — сліди ж бо залишає хтось. А от хто той хтось — ось у чому питання.
— І яка ж відповідь?
— А відповідь я й сам шукаю і, мабуть, не знайду поки того звіра не вполюю.
— Дивись-но, — тут Вінні-Пух вказав на сніг перед собою. — Що ти бачиш?
— Сліди. — здогадався Рильце і аж заверещав від азарту. — Справжнісінькі сліди чиїхось лап! І хто ж то може бути? Я чув, у лісі водяться сірі Вовкузяки!
— Може й так, — не злякався Пух. — Деякі сліди дуже схожі на, як ти кажеш, вовкузячі, а от інші — не дуже. Я й кажу: хіба їх розбереш ті сліди.
І без зайвих балачок як завзятий мисливець Пух знову вирушив по сліду. Ще хвильку-дві Рильце потупцював на місці, а потім кинув все і побіг слідом. Аж раптом Пух завмер як вкопаний, нагнувся і втупився очима в слід. Вигляд у нього був спантеличений.
— Що там, Пуше? — стривожився Рильце.
— Дуже дивно, — зауважив той, — але здається до нашого звіра пристав ще один. Той перший, хто він там був, зустрівся з іншим, хто він там є, і тепер вони никають удвох — то ж у нас аж двоє невідомих. Прийдеться, Рильце, тобі піти зі мною — що як вони не свійські, а навпаки — су-противні тварини.
Рильце мужньо почухав себе за вухом і сказав, що жодних особливих справ у нього немає аж до п’ятниці, і тому він з радістю долучитися до Пухових. Тим більш, що попереду на Пуха й справді може чатувати Величезний Волохатий Вовкузяка.
— Не може, а можуть, — уточнив Пух, — адже їх не один, а двоє. — На що Рильце шляхетно відповів, що то однаково, бо, однаково, до п’ятниці ще треба дожити. То ж удвох вони й пішли.
Їх шлях пролягав повз модриновий гайок, бо, здається саме там пролягав шлях двох вовкузяк, якщо то були вони, а Пух, а слідом і Рильце йшли по їх слідах. Щоб не гаяти часу на мовчанку, Рильце заходився розповідати Пухові про свого дідуся, Стороннього В., як той знімав напругу під час полювання та після, а потім лікувався від запалу, та інші доречні на ловах речі, доки Пух аж зовсім розгубився: на кого ж вони зараз полюють — на отого Вовкузяку чи на якогось дідуся, або навіть на двох, і якщо на двох, то чи не дозволять йому взяти додому хоч одного з них, і що скаже Крістофер Робін, коли він з’явиться вдома з якимсь стороннім дідусем. А слід вів все далі й далі.
Зненацька Пух завмер тикаючи пальцем перед собою: «Дивись-но!»
— Що? Що там таке? — підплигнув від несподіванки Рильце. І щоб ніхто не запідозрив, що то він з переляку, він ще поплигав на місці й подригав ніжками, нібито розім’ятися.
— Сліди! — вигукнув Пух. — Вони вказують на те, що до перших двох приєднався ще й третій звір.
— Пу-Пуше, — здригнувся Рильце. — Ти га-гадаєш, там попереду ще-ще один Во-вовкузяка?!
— Ні. Не схоже, — похитав головою Пух. — Судячи по слідах, ми маємо тільки двох Вовкузяк і одного, скажімо так, Дерезяку. А може, й навпаки: відразу двох Дерезяк і тільки одного, як його там, Вовкузяку. Ми з’ясуємо це, коли їх наздоженемо.
Тож вони продовжили путь, але вже з більшою обережністю, оглядаючись на те, що три звірюки попереду необов’язково мають дружні наміри. Дорою Рильце жалкував, що нема з ними Стороннього В.; дідуся, який зараз невідомо де, замість того, щоб бути поруч, а Пух думав про те, що непогано було б зненацька, буцімто випадково, зустріти Крістофера Робіна, але не тому, що тобі зле, а тому, що він твій добрий друг. Тут раптом Вінні-Пух знову завмер як стовпчик і навіть облизав свого носа, щоб остудити, бо той був аж гарячий, а гарячим він став від того, що дедалі ставало все гарячіше. Адже перед ними було вже чотири звіра!
— От так-так! Поглянь-но на ці сліди, Рильце! Три, скоріш за все, Вовкузяки, і одна, як її там, Дерезяка. Виходить, до них долучився ще один Вовкузяка!
Що ж, скидалося на те. Сліди були вже скрізь: то вони пересікалися, то перепліталися; проте то тут, то там можна було при бажанні розпізнати чотири окремі, так би мовити, стежинки.
— Ось що, — натякнув Рильце, після того як облизав кінчик свого носа і переконався, що від того ані користі, ані втіхи. — Ось що я скажу тобі. Я тут згадав, що дещо забув. А забув я зробити дещо ще вчора. А робити те завтра буде запізно. Коротше, мені конче потрібно негайно бігти додому й хутко зробити справу.
— Ми зробимо її по обіді. Я сам з тобою піду, — стримав його Пух.
— Ні-ні, це не така справа, що її роблять після обіду, — поквапився розтлумачити Рильце. — Це суто ранкова справа. Такі справи будь-що треба робити зрання, а найкраще — годині об… До речі, як ти гадаєш, котра зараз година?
— Десь біля дванадцятої, — прикинув Пух, поглянувши на сонце.
— Ось я й кажу, робити це треба рівно від дванадцяти до п’яти хвилин на першу. Так що вибачай, любий Пуше, як кажуть, не згадуй лихом, але ж… Ой, що це?
Пух поглянув на небо, а потім знов почув свист і перевів погляд на верхівку крислатого дуба, і там, серед віття, угледів…
— Це ж Крістофер Робін! — тільки й сказав Пух.
— Ну, тоді все гаразд, — з полегшенням зітхнув Рильце. — Можна обійтись і без мене. Бувайте. — І він щодуху накивав п’ятами, радий-радісінький з того, що лови закінчились вдало.
А Крістофер Робін вправно спустився на землю.
— Ех, ти, дурненьке ведмежатко! — покартав його Крістофер Робін незлобно. — Хіба ж хто так ходить по слідах?! Спершу ти сам аж двічі обійшов гайок, а потім вдвох із Рильцем ви зробили коло, і йшли вже на четверте, коли я вас спинив.
— Зачекай-но! — виставив долоню Вінні-Пух.
Він сів навпочіпки і замислився самим най-мисливським чином, який тільки міг собі помислити. Потім приклав лапу до сліду і, здається, зрозумів, що саме він приклав лапу до того сліду. Від цього відкриття він аж двічі почесав за вухом, не вірячи очам, і звівся на ноги.
— Ти диви, — сказав Вінні-Пух. — Тепер все зрозуміло. — додав він. — Який же я був йолоп: пішов на полювання, а спіймав кого? — хіба що облизня. А все чому — бо я ведмідь без клепок.
— Ось і неправда! Ти найкраще ведмежа у світі, — заспокоїв його Крістофер Робін.
— Насправді? — з лукавинкою перепитав Пух. І раптом аж засяяв. — Як би там не було, а носом чую, що обід на носі.
І мерщій подався туди, куди вів його ніс.
Сделать bigmir)net стартовой
Украина / русский 
Это бета версия сервиса Дневники. Пожалуйста, все свои замечания и предложения направляйте в нашу Службу поддержки
Наверх
