Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги
ISoulflYЛента заметок группы: Паперовий потяг

8

8 января, 20:46 Просмотров: 89 Комментариев: 6
Нетерпляче жваве сонце поспішки сідало за небокрай. День вдався нечувано чудовим - неначе сам Господь осяяв землю лагідною посмішкою - і додолу стрімглав помчали стріли теплих осінніх променів. У розпахнуту хвіртку дмав прохолодний вітер. Старий спав - з його ледь розтулених сухих губ повільно стікала на матову поверхню столу в"язка слина. Спочатку вона сукупчувалась десь глибоко у горлі - і заважала дихати, але поволі її накопичення вона стілкала долу - й малювала на поверхні маленьку річку - бурбляста маса стілкала нажче - підкорюючись закону гравітації. А вобє його гостей в той самй час боролись не на життя - а насмерть. І поки обидва гостя дому душили одне одне у палаючих обіймах хіті, старому маролося інше...
Він бачив наче море. У потьмі воно було яскравим - під світлом єдиного у всій Ойкумені світила - місяця. Місяць був повний, яскравий та блідий - неначе мрець. А вся земля, що нижче - була заповнена водою. Вона була навкруг - все було заполонено нею, неначе якимось дивним озером - навіть дерева - похмурі іви - і ті - стирчали із води лише своїми кронами, лишаючи все, що ізнизу - схованим стихією. Хоча стихія була прозорою - й там добре було видно все - напіврозвалені будинки, якісь незрозумілі будівлі - на зразок маленьких приміщень туалетів - або ж - сторожок - все це бцло без дахів - глибоко під водою, яка була настількі прозорою, що крізь неї було видно все. Так - це було якесь дивакувате кладовище - причому - не кладовище людей - а кладовище цілого міста - настільки воно було великим. Де-інде з багатоповерхових будівель з-під водної стихії виринали невеличкі острівки - вони були овиті водоростями та обліплні мідіями - дуже схоже - що і їх стихія не завжди випускала іх своїх міцних обіймів. Смерть гуляла там - де хочуть жить.
Вода була спокійною - лише дрібні маленькі хвилі пливли по її дзекальній поверхні вперед - у напрямку руху духу старого мрійника. Той рухався поволі своїх бажань - неначе лист по вітру - куди несе. Він міг дивитися або додолу - під воду, або наверх - де сяйва місяця. Місяць був великий та яскравий. Але навіть його бліде і невиразне сяйво освітлювало все те, що бачив дід. Навкруг його мандрівки пливли якись невиразні тіні - або жінок, або чоловиків - або і зовсім - не людей. Старий дуже боявся з ними стикатися - хоча вони таки ж бліді - як і сам отючнюючий світ - творець кошмарів. Старий причалив до одного з берегів - там ніби то був чутен якійсь шум - притому що - в полоні глухоти.
Це були руїни якоїсь церкви . Старої - ще з величезним шпилем - але в той час - геть знівеніченої. Лише вкрита зеленою ковдрою цегла давала знати - це місце давно забуте. Із-заду все налягала тінь. Вона підкралась напомітно - і просто чекала. Старому було дуже страшно дивитися в обличча цього створіння - але він все-одно - заглянув в обличча страху. Він не побачив щось незвичне - на нього дивилася звичайна дівчина - досі молода й приваблива. Але вже за секунду її обличча перетворилося спочатку на якусь примітивну маску - без очей, а після того - воно ще й стало схожим на лице мурени, що хоче проковкнути здобич...
Прокинувся він у холоднім поті. Липка волога сліпила очі та вкривала все тіло смердючою - немов у скунса - ковдрою. А через кімнату від нього відбувалась якась жахлива вовтузня. Коли старий зайшов, то він побачив - малеча - його гістя - що є сили боролася із своїм другом - у обидвох лице налилось кроввю - і було червоним, як помидор. Вони намагались побороти одне одного, сцепившись руками, а їх горлянки щось булькотіли - що саме - чутно не було. Але здавалося - це була сама ненависть - як є. В кінці кінців малий здолав свою партнершу, й вискчив у чому мати родила - а обидва були голі - на балкон. Мала й старий ринулися одномоментно туди ж - до дверей балкону. Пацан сидів на самому краю розкритого навстіж вікна. Губи його трусилися. У отвір дув скажений вітер.
- Ти, сцуко... - звернувся він до своєї дівчини - Ненавидиш мене... - він помовчав, збираючись з думками - За що?
- Стривай... - помямлила його подруга. Її кістляві ребра продував промозклий вітер - вона трусилася, немов осиновий листок. - Я стрибну разом з тобою!
Хлопець навіть не почув її.
- Іди нахуй! - крикнув він, та, відпустивши руки - випав у простертий отвір.
Все скінчилося. Ізнизу почувся хруст кісток. Цей звук був насільки гучним - що чутно було - здавалося - по всьому місту.
Дівчина присіла - у потьмах було видно лише її кістляві ребра - які здригалися - немов під напругою. Так - вона плакала. Навіть не плакала - скавчала - як цуценя. Раз за разом повторюючи одне й те саме слово...

Группа: Паперовий потяг
Мне нравится! Понравилось: 1
Пожаловаться
Комментариев (6)
Отсортировать по дате Вниз
chronometer    10.01.2020, 12:53
Оценка:  +2
chronometer
Трагедія та жах.
Магу    08.01.2020, 23:42
Оценка:  +2
Магу
Жахіття якесь.(
ISoulflY    09.01.2020, 08:10
Оценка:  +2
ISoulflY
повість так і задумувалася - як там свин казав? нуар.
Магу    09.01.2020, 18:58
Оценка:  +2
Магу
В місті, де я живу колись давно був випадок самогубства пари молодих людей... хлопець і дівчина сиділи на великих каміннях в морі не дуже далеко від берега. Що там була за розмова чи сварка - невідомо, але спочатку вниз головою кинувся парубок, трохи згодом і дівчина за ним... твір навіяв спогад...
ISoulflY    09.01.2020, 20:03
Оценка:  +1
ISoulflY
сам твір - це інтерпритація моїх власних спогадів або фантазій. на довільну тему. тому - можливо - текст не завжди вдалий. хотілося б його писати в рифмі - мені це подобається - особливо - українською.
Магу    09.01.2020, 21:47
Оценка:  +1
Магу
Твір вдалий - здатен хвилювати.
Реклама
Популярные заметки