Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги
ValensoЛента заметок группы: четыре танкиста и собака

легенда о Лореляй 2 частина

15 июля´06 14:41 Просмотров: 501 Комментариев: 4
У гості до Лореляй

Відома львівська письменниця і, за щасливим збігом обставин, журналіст “Газети” Наталка Сняданко нещодавно на пропозицію солідного цюріхського журналу DU здійснила неординарну подорож.

Упродовж певного часу письменниця мандрувала Німеччиною – проте не тією країною глянцевого добробуту й ідеального “орднунгу”, яку ми щодня бачимо з телеекранів, а справжнісінькою глибинкою. Адже суть завдання письменниці полягала в описі такого собі німецького Н-кілометра. Однак треба було добре знати Наталку (чим не можуть похвалитися наші швейцарські колеги), щоб усвідомити: вона об’їздить не десяток, як заплановано, а десятки містечок, відвідає такі місця, про які не підозрюватимуть часом і місцеві мешканці, спуститься в похмурі сутерини вагнерівського будинку і потрапить на футбольний матч, несподівано зустріне львівських друзів у центрі Ваймара та перезнайомиться з купою людей – і, врешті-решт, усе це буде просто неможливо запхати в рамки однієї статті, навіть у дуже грубому часописі. Тож, користуючись нагодою, що знаємо Наталку Сняданко значно краще, ніж швейцарці, ми вирішили опублікувати її враження декількома подачами: країна Німеччина, країна Невідома, країна Наталки Сняданко…



Цікаво, що думають про все це люди, які регулярно їздять цим маршрутом. Наприклад, щотижня у вихідні, коли туристів особливо багато.



Між Бонном і Маннгаймом приблизно триста кілометрів, залізнична колія проходить понад Райном, який незворушно та нестримно пливе собі, як і багато століть тому. Якщо їздити часто, неминуче вивчиш напам’ять усі подробиці, кожен тунель, кожен поворот, кожну новобудову при дорозі. А за якийсь час, напевно, з’явиться бажання сідати подалі від вікна, щоб не відчувати спокуси постійно визирати і спостерігати за тим, як повз пролітають найтиповіші німецькі краєвиди: похилі пагорби з виноградниками, які чергуються зі стрімкими, романтичними скелями, села виноробів, середньовічні замки, човни для прогулянок, обвішані кольоровими прапорцями, і насичений рух промислового водного транспорту.



Людину, яка їздить у цьому поїзді регулярно, мабуть, найбільше дратують групи японських туристів, які штовхаються біля найбільшого вікна зі своїми фотоапаратами, щоб устигнути зробити якомога більше кадрів. Або навпаки, така людина звикає до туристів і навіть не підіймає голови, коли щоразу на тому самому відтинку траси починається цей туристичний ажіотаж. Така людина може з точністю до секунди передбачити, коли саме сімейні пари пенсійного віку почнуть свої захоплені охи й ахи, а також передбачити імовірність, наприклад, такого діалогу біля вікна інтерсіті на 554-му кілометрі Райну.



Він: Дивися, сонечко, он там – Лореляй.



Вона: Де?



Він: Ось там! Та скеля.



Вона: Це і є Лореляй?



Він: Дивися, он написано: “Ло-ре-ляй”.



Вона: Та ні, не може бути...



Він: А як ти уявляла собі це?



(Мовчання, тунель, темрява).



Звичайно, всі вони очікують чогось значно більшого, ніж просто скелі, яку видно здалеку, очікують драматизму та слідів трагедій минулого, які розігрувалися тут. Кожен камінь у цьому місці є мовчазним свідком історії та окремих приватних трагедій, у яких ішлося про життя, кохання і смерть. Мабуть, і подорожній, який їздить цим маршрутом щотижня, колись уявляв собі це зовсім по-іншому, значно помпезніше, чи що. Неймовірної величини скелю, загрозливо вузький тунель у горах понад річкою чи хоча б небезпечну швидку течію та підступний поворот ріки.



Але насправді ця гора заввишки 125 метрів і здалеку виглядає для подорожніх, які визирають із вікна, лише трохи вищою за решту скель, за пагорби з виноградниками на цій ділянці Райну поміж Кобленцем і Бінґеном. Для людини, яка ніколи не подорожувала кораблем, а лише в зручному інтерсіті, котру піднуджує лише від вигляду річки з вікна потяга, – такій людині важко оцінити, наскільки небезпечним є це місце для кораблів. Ширина Райну в цьому місці 113 метрів, а біля оспіваної поетами скелі річка робить свій славнозвісний поворот. Тут немає течії, як у гірській річці, а ширина проходу лише на декілька метрів менша, ніж до і після цього місця.



Небезпека тут не є очевидною, скеля не надто вища за сусідні, річка лише дещо вужча й зовсім трохи небезпечніша, ніж на інших ділянках. Тому туристів, які притискають носи до вікон поїздів, охоплює певне розчарування. Лореляй нікого не вражає, хоча краєвиди загалом, як і варто було сподіватися, чудові.



Погляд ззовні



Але все пізнається в порівнянні. Поряд зі мною у вагоні сидить чоловік, який їздить цією трасою щотижня. Щоразу спостерігає одну й ту саму картину – сповнених очікування, а потім розчарованих туристів. Але й у цього чоловіка був свій “перший раз”. Іще студентом він провів літо на мовних курсах у Франції, багато їздив французьким півднем, спостерігав висушені спекою поля та галявини, запилені вулиці, сріблясто-білі відбитки сонячного світла на асфальті. Протягом кількох спекотних тижнів не бачив жодної водойми, аж поки його не охопило дивне, незнане досі відчуття ностальгії за дощовим днем.



Утомившись від незмінного, вічно голубого неба, наприкінці липня вирушив додому. Шанси доїхати автостопом через кордон були невисокі, тож хлопець вирішив сісти в Марселі в нічний потяг. У купе разом із ним було ще п’ятеро французьких хлопців із наплечниками, які замріяно розповідали про гамбурзьких дівчат і співали німецьких пісень. Півночі неспання і вдихання просякнутого пилом, задушливого, спекотного повітря, випари немитих тіл, переляк від несподіваних зупинок поїзда на невеличких вокзалах містечок із досі нечутими іменами. А щойно вдалося заснути, розбудили митники, які тоді, у середині 1980-х, ще контролювали тих, хто перетинав кордони. В сусідньому купе в когось із голландців знайшли трохи “трави” і забрали його зі собою.



– Райн! – раптом вигукнув хтось із французів наступного ранку, відсунув фіранки – і всі раптом прокинулися.



І справді краєвид був неймовірним: ця небезпечна річка, ця плодюча природа довкола, ця сита зелень, насичений темно-брунатний колір землі та скелі, чорні, як дощ, сірі, як граніт. Такої сили патріотизму моєму співрозмовникові не доводилося переживати більше ніколи, як тієї миті повернення після курсу французької. Долина Райну тоді постала перед ним так, ніби він дивився на неї очима чужинця, дивився вперше. А напис “Лореляй” на скелі здався йому тоді найпрекраснішою річчю на світі.



У перекладі зі старо-німецької “лоре” означає підступність, а “ляй” – щось на зразок каменя. Лорами, або люрами, називали ельфів, які спокушали людей, а потім посилали на вірну смерть. У найвідомішому вірші Гайнріха Гайне “Лореляй” неймовірно прекрасна дівчина сидить на скелі та розчісує волосся, моряки із кораблів, що пропливають повз, миттєво закохуються в неї й утрачають голову, скеровуючи корабель на вірну смерть:



Вродлива дівчина сидить



Високо на горі отій.



І сукня золота блищить,



І коси в неї золоті.



Еріх Кестнер написав пародію на цей вірш:



І моряки міняються, усе підвладне плину.



Довкола Райну дамби й ліхтарі,



І кораблі давно уже не гинуть



через якусь блондинку на горі.



Але попри це, мало хто висідає з потяга на цьому місті, більшість задовольняється краєвидом із вікна. А постійні пасажири, як і мій співрозмовник, переважно взагалі не звертають уваги на цю скелю. Їм здається, що вони знають про Лореляй усе, хоча жодного разу там не були.



Праворуч від Райну



Щоб відвідати Лореляй по-справжньому, потрібно висісти в Кобленці та переїхати на протилежний бік Райну. При цьому краще зайняти місце біля вікна, що не складно, бо туристів, які виявляють аж таку ретельність і не долучаються при цьому до туристичної поїздки, а подорожують самостійно, як уже згадувалося, обмаль. Хіба що якийсь надміру старанний японець або хтось, кому потрібно в той бік у справах. Монастирі, виноградники на пагорбах, руїни фортець – усе це часто залишається непоміченим у щоденній рутині, а особливо в місці, де живеш.



Вийти з потяга потрібно в Сант Ґоарсгаузені, тут відразу потрапляєш усередину ландшафту, що його оглядають подорожні з вікна інтерсіті. Трохи вище, в багатшому Сант Ґоарі, є кнайпи та ресторани, кулісами для яких є невеличке містечко в тіні скелі, хоча саме це містечко має із цього всього небагато користі. Зрозуміло, все тут називається “Лореляй”: кнайпи, готелі, крамниці. Їх так багато, що очі втомлюються читати однакові вивіски.



Реальність розчаровує, як театральна фея, котра раптом знімає свої накладні коси. Уже за п’ятсот, максимум шістсот метрів звідси розташований залізничний тунель, який проклали просто крізь скелю Лореляй. Спроба уявити, як бурили цю легендарну скелю, шокує кожного гуманітарія: вибухівка і висока поезія – важко знайти щось більш несумісне. Цікаво, як почували себе при цьому будівельники, як почувають вони себе тепер, чи не покарала їх за це доля? І скільки чорної магії ще залишилося в такій ось скелі з діркою посередині?



Але берег Райну вузький, скелястий, тут жвавий рух, щодня крізь тунель проїздять чотириста поїздів, вантажних і пасажирських. А навпроти, в Сант Ґоарсгаузені, діти підіймають голови на кожен звук потяга й голосно рахують.



– Сорок другий, – стверджує якийсь хлопчик. А дівчинка запитує:



– З локомотивом чи без?



Сант Ґоарсгаузен, розташований у підніжжі гори Катц, колись жив із вилову лосося, а також зі зручного географічного розташування, адже тут завжди пропливало чимало кораблів. Найрозкішніша будівля містечка – чотирикутна вежа, в якій розміщено музей Лореляй, а загалом у місті не так уже й багато історії — все на одній вулиці.



Можна прогулятися вздовж берега річки, побачити корабель, пришвартований у порту Сант Ґоарсгаузена. Над пристанню височить старовинний кран, який давно не працює і виконує роль пам’ятки, індустріальний пам’ятник у високорозвиненому технократичному суспільстві, з якого давно зникла магія. Біля порту насаджено парк, дуже зелений, із просторими алеями, дерева понад самою водою. Там гуляють відвідувачі, поміж кущами та деревами, біля бронзово-пластикової Лореляй. Авторка скульптури, російська княжна Наталья Юсопова, належала до другого покоління учнів Оґюста Родена і спеціалізувалася на зображенні істот, так чи інакше пов’язаних із водою. 1983 року Юсопова подарувала скульптуру місту з проханням не ставити її на скелю.



На самій горі



Існує лише один спосіб визначити, якою ж насправді заввишки є Лореляй, – потрібно піднятися нагору, на скелю. Повз пам’ятники жертвам Другої світової та загороджені ділянки землі потрібно піднятися сходами, щоб побачити на горі щонайменше два автобуси з пенсіонерами. Але нагорі дуже просторо і зовсім не бракує краєвидів, які вартують такого підйому. В усіх напрямках: на північ, південь, захід – простягаються ландшафти, за які Райн отримав місце в списку культурних пам’яток ЮНЕСКО. Про це свідчить прапорець ЮНЕСКО, який неможливо не побачити.



Це місце переконує, що Німеччина не завжди відповідає тим кліше, які поширені про неї в усьому світі. Пагорб Лореляй не вражає ні неймовірною кількістю табличок із різноманітними заборонами, ні геометрично розкресленими доріжками. Тут усе більше схоже на запущений сад, аніж на занадто впорядкований парк. Якби не трон Лореляй, який спорудив тут клуб “Ротарі” – начищений до блиску сідницями туристів, які вірять, що це місце приносить щастя, то потрібно було б навіть напружити фантазію, щоб уявити, де саме сиділа фатальна дівчина та чесала свої золотисті коси. І хоча рідко вдається побути на самоті з романтичним ландшафтом, бо розміщений на самій горі готель активно обслуговує туристів і пропонує їм каву з тістечками, але порівняно з іншими популярними серед туристів місцями, тут можна знайти доволі багато вузеньких доріжок, які дають надію на приємну самотню прогулянку. І на можливість натішитися полисками світла на поверхні Райну.



Трохи псує цей момент потяг, який з’являється на колії й за мить зникає в тунелі. Відразу ж уявляєш себе одним із постійних пасажирів цього інтерсіті, який часто проїздить тут і давно не звертає уваги на всю цю красу.



Наталка Сняданко,

Сант Ґоарсгаузен-Львів



Группа: четыре танкиста и собака
Пожаловаться
Комментариев (4)
Отсортировать по дате Вниз
Аттачмент    16.07.2006, 15:55
Оценка:  0
Аттачмент
предлагаю сьездить туда.) :02:
Valenso    16.07.2006, 15:55
Оценка:  0
Valenso
Поддерживаю предложение
Аттачмент    15.07.2006, 16:30
Оценка:  0
Аттачмент
длинный рассказик. но интересный!
Valenso    15.07.2006, 16:30
Оценка:  0
Valenso
Ага :)
Реклама