Дневники

Вона сиділа на підвіконні й курила. Це стерво знову було чимось невдоволене. Людини з гіршим характером, ніж в неї я ще не зустрічав. Вічно напружене створіння, постійно вирішує якісь життєвоважливі питання , репетує, називає всіх кретинами , п*є каву й багато курить. Але незважаючи на це я її любив, бо коли не біситься, їй ціни немає, до того ж вона моя найліпша подруга.
Санька.. «Не дівка, а вогонь» - подумав я, коли вперше побачив її в паралельній групі нашого курсу. Сиділа, така вся набундючена, трясла гривою чорного волосся під Deep Pearple, який лунав з її величезних навушників на всю аудиторію і косо поглядала шаленими синіми очима на викладачку. Ще зовсім юна англічанка навіть не пікала, коли Санька влаштовувала собі перекури посеред пари, виходячи для цього в чоловічий туалет (до жіночого було далеко йти) не думаючи запитувати дозволу. Зазвичай вона полюбляла проспати першу пару, з*явитися через 10 хвилин після початку другої, елегантно ввалитися в лекційну, дати підзатильник місцевому красунчику, що дрімав на 3 парті (не любила вона таких хлопців, називала їх майбутньою загибеллю нашої нації) і зайняти «свою» гальорку. Там вона зазвичай читала художні твори, щось малювала або просто слухала музику. Я дивувався, як вона зуміла вступити до нашого ВУЗу, адже щось непомітно було її любові до навчання. Але її одногруппник, мій знайомий, розповів, що в цієї дівчини дуже нестандартне мислення, вона реально розумна, і іноді на семінарах розповідає такі теорії і висуває такі думки, що викладачі просто розгублюються. «Ні хєра собі, дійсно дивна!» - думав я.
Вже пізніше, коли доля звела нас на перездачі з теорії ймовірності і ми познайомилися я здивувався, наскільки в неї добрі очі і яка вона цікава співбесідниця. Десь там, біля кафедри математики і народилася наша дружба, яка докорінно змінила моє життя.
Якось Санька почула, як я граю на гітарі, і сказала, що в мене талант, що я маю бути музикантом. Я, звичайний любитель, у якого за плечима всього 2 з половиною роки музичної школи, навіть не задумувався про таке, та цю фурію неможливо було спинити, коли в її голові народжувалася наступна скажена ідея! Не знаю де вона знаходила таких різних і цікавих друзів, та досить скоро я став гітаристом в группі її знайомих, після того як ними було прослухано і одобрено мою гру. Саме тоді я дізнався, що в тісних колах її друзів, Саньку називають Фурією.
Вона показала мені абсолютно інший бік мого життя. Вона розкрила переді мною двері до Свободи, пояснила, що не я залежний від життя, а воно залежить від мене! Допомогла мені роззирнутися і прогнати свої страхи, вилізти з раковини, в якій я ховався, як равлик. Вона показала мені найдивовижніші куточки нашого міста, вона знаходила красу не тільки на Хрещатику та Контрактовій, а й в маленьких двориках на Борщагівці, в пустому, закиданому сухим листям, самотньому парку атракціонів на Нивках, просто на вулицях найвіддаленіших і абсолюно непрестижних по теперішнім міркам районів. Від неї я дізнався, що найкраще зірки видно на Лісовому масиві, а купатися найкрутіше голяка і обов*язково вночі на Трухановому, бо там видно, як сяє наш Київ. Санька любила театри, часто брала мене з собою. Під час вистави я любив дивитися на її серйозне обличчя, ледь відкритий рот, і на очі, на глибокі сині очі, заховані під окулярами в яскраво-червоній оправі (вона згубила лінзу, як водила мене поганяти голубів на дах сусідньої багатоповерхівки і змушена була ходити в цих смішних окулярах, хоча вони їй подобалися), в такі моменти вона чомусь нагадувала мені німфу чи дріаду. Інколи ми ходили на різні концерти, виставки, вона вчила мене фотографувати і була моєю моделлю, ми бігали містом і створювали щось неймовірне, а потім виставляли наші творіння в Інтернеті і довго сміялися з коментарів та критики.
Через певний час мені запраглося самостійності і я переїхав до Саньки, в її невеличку зйомну квартирку недалеко від Кільцевої дороги. До універу було далекувато, але хазяйка квартири була старенька і здавала її за сущі копійки. Та й як смішно було спостерігати, коли повертаючись вночі додому повз «нічних метеликів», які вже вийшли на свої суботники, Санька починала корчити з себе одну з них. Я казав, що вона занадто неформальна і відлякає клієнтів, а вона відповідала, що це на любителя, і від сьогодні її ім*я Алєкса. Ми починали сміятися і йшли додому під косі погляди перехожих.
Вранці Санька любила будити мене «чарівним срачем», завжди дивувався, що вона постійно прокидається набагато раніше за мене і лягає пізніше. Таке відчуття, що вона ніколи не спить. Коли ж тоді відпочиває цей вічний двигун? Вона змушувала мене готувати їй міцну чорну каву, поки сама сиділа на підвіконні і філософствувала. Як же я ненавидів ту бісову каву і те, як кожного разу вона казала: «Що ж, цього разу вже менше схоже на помиї, а більше на каву». Я запитував чому ж вона тоді не готує її собі сама, а вона відповідала, що в кожної дівчини має бути чоловік, який вранці готуватиме їй каву. А так, як в неї нема коханого, то цим чоловіком мушу бути я, і як тільки вона знайде свого принца, то відразу ж звільнить мене від цього обов*язку. З того дня я полюбив варити Саньці каву, я відчув, яка вона самотня, наскільни не вірить в кохання розумом і наскільки вірить душею.
Наша Фурія любила приходити на репетиції моєї групи, сиділа й слухала і мовчала. Вона чомусь завжди мовчала, коли слухала музику і ледь помітно усміхалася. Потім казала, що ми гівно і нічого не досягнемо та писала для нас нову чудову пісню. Її пісні були хвилюючі і неймовірні, Санька була прекрасною поеткою, хоч і називала себе аматоркою. Ми частенько виступали на студентських вечірках, згодом пробилися до більш широкої аудиторії, нас стали запрошувати на всілякі корпоративи в клуби. Ми доносили свою музику до людей і один крутий дядя, навіть допоміг нам записати диск. А Санька так і сиділа в залі на кожному нашому концерті, ледь-ледь всміхаючись і говорячи нам, що ми гівно. Ми любили її іронію і знали, що вона пишається нами – своїм дитям. Бо, як пізніше виявилося, всіх учасників нашого рок-гурту, Санька можна сказати відкопала в свій час, так само, як і мене, та розкрила двері до Свободи…
А в нашій квартирі завжди був срач, який Санька називала творчим хаосом. А серед цього «хаосу» росли квіти. У неї було безліч різних квітів, про які вона піклувалася, як про дітей малих. Одного разу я скинув її улюбленого кактуса з комп*ютера, так отримав таку прочуханку, яку моя щелепа пам*ятала досить тривалий час, бо удар з лівої в Саньки був нічого, адже 2 рази на тиждень вона ходила в брудний спортзал, де тренувалися малолітні боксери з сусідської школи, і там колотила грушу. Тренер був її приятелем і вона займалася безкоштовно. Якось хотів піти з нею, та вона сказала, що не можна. Це було вперше, коли Санька не дозволила мені піти з нею кудись. Я образився, а вона мовчки взяла рюкзак і пішла. Більше ми не поверталися до цієї розмови. Лише потім я зрозумів, що зал був її храмом, там вона випускала агресію, зло, образи і сльози. Фурія не плакала. Ніколи. Тому була змушена так чинити, щоб не зривати зло на оточуючих, хоча нам теж діставалося, але я зрозумів, що зло могло б бути значно масштабнішим, якби не рятівна боксерська груша.
Ми були друзями. Між нами не було сексуального потягу, не було зітхань та таємних бажань. Ми просто були друзями. Найкращими. Як брат і сестра. Час від часу я заводив дівчат, але вони цікавили мене лише, як засіб для досягнення тілесного задоволення. Мені вистачало спілкування з Санькою і всі інші дівчата здавалися по-дурному гламурними і безмозкими курами. Зате мали гарне тіло й довгі ноги і мене це влаштовувало. Санька теж мала коханців, при чому всі кохали її до нестями, задарювали подарунками, були, як напідбір гарними, багатими і творчими особистостями – відомі художники, писаки, поети, один, здається навіть був професійним футболістом. Вона проводила з ними час, на мої запитання щодо її почуттів до чергового коханого відповідала: «Він милий» і продовжувала й надалі підтримувати свої стосунки. Вона здавалася майже щасливою. Але всі її романи закінчувалися однаково – Санька кидала своїх чоловіків, після цього пила на кухні улюблене червоне вино всю ніч, а на наступний ранок знову будила мене срачами і я мовчки, не вимовляючи ні слова йшов готувати для неї каву…
Санька підробляла журналісткою-папарацці ( сама назвала так свою профессію ) – робила всілякі цікаві фото і писала статті, а потім продавала їх різним друкованим виданням. Я милувався і зачитувався її роботами, хвалив, а вона відповідала, що все це не варте уваги, що їй треба ще багато вчитися і вдосконалюватися, щоб чути від мене такі похвали. Я теж підробляв, кур*єром, це Санька мене влаштувала, сказала, що це найліпша робота для мене – вона дарує відчуття свободи. І справді, я бігав містом, дихав повними грудьми і ніколи не знав куди занесе мене сьогодні його величність випадок.
Часом мені ставало страшно від думки, ким би я був, якби не познайомився з Санькою. В цій малесенькій чорнявій дівчині приховувалися вся сила і таєнство Всесвіту, вона, здавалося дихала не повітрям, а самим життям, скільки світла вона випромінювала, не дивлячись на ту стервозну маску, яку вдягла з невідомих причин, ще мабуть дуже-дуже давно.
Ще Санька організовувала благодійні концерти для допомоги тяжкохворим діткам. Збирала там всіх знайомих музикантів, в тому числі й нас, знаходила спонсорів, місце для проведення, а виручені гроші віддавала в дитячі лікарні. А після таких концертів завжди напивалася. Просто в сраку, до абсолютного безпам*ятсва. Я віз її додому і всю ніч тримав її довге волосся, поки вона блювала в унітаз.
Вона сильна. Дуже сильна.
Була ніч. Санька, не вмикаючи світла, сиділа на нашому маленькому балконі і знову курила. Я повернувся з репетиції і сів поряд.
- Сань, один мій товариш цікавився, чи вільна ти зараз?
- Я завжди вільна.
- Та я не те мав на увазі, а чи вільна ти саме зараз, чи не з*явився в тебе черговий хлопець, нове кохання твого життя, бо ти моєму знайомому впала в око. - засміявся я.
- Макс, облиш свою іронію. Я ж сказала – я завжди вільна. Я нікому неналежу. Люди не можуть бути чиїмись, кріпацтво відмінили ще в 19 столітті. – її голос був холодним і тихим.
- Вибач. Але мені здається, що хоч кріпацтва і рабства вже давно нема формально, та в житті воно все ж лишилося.
- Це як? – Санька всміхнулася. – Поясни мені, недолугій, бо щось я не вловила твою думку.
- Все просто. Раніше люди ставали рабами не по своїй волі, а через борги, або були ними ще від народження, а зараз, ми, коли закохуємось, самі віддаємо своє серце в руки наших обранців і стаємо їх рабами, кріпаками чи заручниками, називай це як хочеш.
- Хм.. Цікава теорія. Та я ніколи не закохуюсь. – сталева посмішка все ще прикрашала її вуста.
- Невже ти жодного разу не кохала? Ти ніколи не розповідала про своє минуле життя, батьків, я навіть не знаю, коли в тебе день народження, хоча знаю тебе вже майже 2 роки. Чому ти не святкуєш? Адже день народження – неповторна дата? Я знаю все про тебе, але лише починаючи з того дня, як ми познайомилися.
- Забагато питань, як для однієї ночі. Йшов би ти спати. Завтра на першу пару.
- Але..
- Ніяких але! – коли вона говорила таким тоном, я знав, що ліпше послухатися.
Я пішов, ліг у ліжко, вечеряти не хотілося, і спати теж. Я довго не міг заснути, все думав, що й справді, я не знаю, яка вона була раніше, чим жила, чим цікавилася… Виявляється, я майже не знаю свою подругу.
А Санька зробивши останню тягу зітхнула в темноту ночі: «Чому ж ніколи? Неправда. Я кохала. Один раз. І дні народження святкувала..»
Здавалося, що я сплю, але чую все, що відбувається в квартирі. Чую дзенькіт порожньої склянки, яку Саня ставить на стіл, чую звук лиючогось вина. А з чого я взяв, що то саме вино? Мабуть ,відчув шостим почуттям.. А навколо темно, вона так і не ввімкнула світло, хоча місяць був повним і таким яскравим, що і без штучного світла все було видно.
Знову провалююсь в сон. Прокидаюся від холодного цілунку в лоб. «Нічого не розумію, я сплю чи прокинувся вже?». Розкриваю очі, вони швидко звикають до сутінок, бачу поряд з собою Саньку. Вона в улюбленій чорній сукні прилягла поряд зі мною.
- Ти чого вдягнена? Сама ж казала, що тре спати. – здивовано цікавлюсь.
- Я кохала.
- Що? – нічого не розуміючи запитую я, ще неотямившись від сну.
- Я кохала. – таким самим спокійним тоном повторює Саня.
Я сідаю на ліжку і продовжую дивитися на неї. Якась вона не така, як завжди.
- В 16 років я закохалася в одного хлопця. Він був на 2 роки старшим..
Я здивувався, що її понесло на такі откровення.
- Це він відкрив мені життя, – продовжувала вона. – навчив мене відчувати світ і бути його серцем, а не просто частиною. Він був вільним музикантом, божественно грав на гітарі і присвячував мені пісні. А якось сказав мені, що я талановита. Я відповіла, що не може такого бути, що я ніколи не вміла ні писати, ні малювати, ні співати.. А він обійняв мене і сказав, що талант в душі в кожного, потрібно лише вірити в це! Він сказав, що я можу все. Розумієш.. ВСЕ! – Санька почала схлипувати..
Фурія плаче? Я вперше побачив її сльози.
- Ми кохали одне одного, разом з ним я переїхала до Києва, бо він вступив до ВУЗу, а я немогла уявити життя без мого Сергійка. – як же ніжно вона вимовляла його ім*я, ніби говорила про найдорожче і найважливіше в її житті. - Навіть останній рік школи тут провчилася. Він зняв нам квартирку, бо не хотів, щоб я – його маленька принцесса жила в гуртожитку. Я запитувала, де він бере гроші, а Сергій казав, що підробляє. Я була надто юна і наївна, мені було цікаво бути в ролі дружини, мати власний дім.. В неповних 17 років, ще школярка, та я відчувала себе дорослою і щасливою. А мій коханий вдягав мене в найкращі речі, зробив так, що я ні в чому не мала потреби… Боже, якби ж я тоді знала на що він пішов задля створення для мене гарних умов життя… Мені ж був потрібен тільки він.. І байдуже де жити, що їсти, в що одягатися, аби лиш бути разом!
Санька замовкла. Я пригорнув її до себе. А вона все всхлипувала. Зовсім чужим, стомленим голосом вона продовжила далі:
- Він торгував наркотиками. Уявляєш?!! Мій добрий і чесний Сергійко торгував НАРКОТИКАМИ!!! Діти і дорослі завдяки йому могли отримати цю гидоту і знищувати своє життя! І це мій коханий, який стільком речам мене вчив, який показав мені, що досягати свободи і самореалізації можна шляхом творчості.. А сам підсів на дурь. Він був цікавим, ось з цікавості і спробував наркотики.. Я його не звинувачую, він же заради мене пішов в цей бізнес.. Та й те, що він сів на голку теж моя провина. Якби я залишилася в рідному місті, не поїхала з ним, йому б не довелося піклуватися про мене, про закохану малолітку.. Я не знала про це спершу, а дізналася зовсім випадково… Якось після сексу він чомусь глянув на мене переляканими очима і почав просити вибачення. Сергія трясло, він обімав мене, але, як мені здалося боявся поцілувати. Я не розуміла, що трапилося, в нас давно вже були статеві стосунки, я приймала протизаплідні пігулки, тому ранньої вагітності не боялася. «Саню, пробач мені, дурний я..» - кричав Сергій. І все мені розповів.. Макс, ти ж знаєш, що наркомани часто користуються одним шприцом? Пізніше виявилося, що в одного з Сергієвих друзів-наркоманів був СНІД, а мій коханий взяв його шприц… Земля під ногами провалилася. Я кинулася обіймати його і казати, що з цим можна прожити ще багато років, що я його кохаю, не покину, що допоможу його позбавитися залежності від наркотиків і піклуватимусь про нього.. що СНІД не найжахливіше.. Він мовчки плакав. Зняв мої руки зі своєї шиї і відступив на крок назад. Раптом я все зрозуміла.. Ми ж не охоронялися.. Далі було все: втрата свідомості, сльози, аналізи в лікарні, вирок… Сергійко думав, що я його зненавиджу, але як я могла? Я ж кохала його. До того ж обіцяла не покинути, піклуватися.. Тепер ми мали піклуватися одне про одного. З цим же можна жити багато років, отже попереду нас чекало незабутнє життя, бо коли ти за кілька кроків від смерті, то розумієш життя інакше від інших людей, ти живеш кожен день як останній… Ми прожили разом неймовірні майже 2 роки. Взимку його не стало.. Я припинила святкувати дні народження, бо це вже не мало сенсу. Мені не хотілося, щоб після моєї серті хтось казав, що я зуміла довго прожити з таким жахливим діагнозом. Мені не хотілося цього дурного хронометражу.
Вона закашлялася, її голос став тихішим. Санька більше не плакала. Я не відпускав її з обіймів.
- Бідна, моя дівчинка… Яке страждання випало на твою долю..
- Ні, Максе, це не страждання, це моя воля. Я перестала боятися смерті і робила такі речі, які б ніколи не вчинила за інших обставин. Я кохала і була коханою. Я дарувала свої вірші світу.. Ти з хлопцями зараз граєш пісні написані мною.. Я жила яскраво, несамовито і шалено! Після моєї смерті залишиться слід на Землі.. Мене пам*ятатимуть.. Ти мене пам*ятатимеш..
- Не кажи так, все буде гарзд! Я обіцяю тобі!
Я раптом відчув, як гарячі сльози котяться по моїх щоках і скапують на гарну чорну сукню Саньки. О, як вона любила цю сукню! Зажди говорила словами Коко Шанель, що в кожної достойної леді має бути маленька чорна сукня..
- Саня, я .. Я ніколи тебе не покину. Ти змінила моє життя! Змінила мене! Я стількома речами зобов*язаний тобі! І.. Я кохаю тебе..
- Припини, Макс.. Не кажи цього, інакше я почну шкодувати.. – вона ніжно поцілувала мене в щоку і міцно обійнявши вткнулася обличчям мені в груди, від неї пахло вином і ментоловим сигаретами. Так ми і сиділи обійнявшись на пом*ятій постілі в темній кімнаті і чули серцебиття одне одного. – Це кінець, мій друже. Я вже викурила свою останню сигарету…

Я так і не спромігся прийняти зі столу на кухні пусту склянку з-під червоного вина, яким вона запивала жменю снодійного.. Вона й досі стоїть там, запилена і вкрита павутинням. Та я не торкаюся до неї, бо ця склянка ще пам*ятає теплий дотик Саніної долоні. Санька заснула на моїх руках. Така маленька й красива дівчинка.. Заснула навіки. Її личко зняло маску холоду і знову стало по дитячому наївним, мабуть таким, як було колись.
Гортаючи медичну картку я дізнався, що жити їй лишалося мало, хоча вона трималася, незважаючи на недугу. Санька не дозволила СНІДу вбити себе, а зробила це сама. Хоч кажуть, що самогубці не потрапляють в Рай, я думаю, що вона все ж там, адже скільки добра було зроблено її маленькими ручками і скільки сердець врятовано від сірості й порожності життя…
Я щодня варю чорну каву, адже в кожної дівчини має бути чоловік, який варить для неї каву вранці, то нехай для моєї Фурії цим чоловіком буду – я.

Море - це круто... Я сумую.. Ніколи ще не відчувала такої свободи, піднесення і бажання рухатися!
Коні мої, я познайомилася з вами і полюбила вас назавжди! Ніколи не думала, що такі яскраві люди ще зустрінуться на моєму шляху і, що ми знайдемо спільну мову, будемо на одній хвилі!
Приємно, коли тобі дзвонять, говорять, що ти прекрасна людина і дякують за чудово проведений відпочинок!
Всім дякую за участь, ще повторимо... Скадовськ нас запам*ятав!

Знову почалося... Але я вже не парюся. Як можна кохати мене, абсолютно не знаючи мою душу? Як можна бачити лише оболонку, яка скажу я Вам теж далеко не ідеал? Нерозумію.. Та байдуже. Удачі.
Вже майже місяць маневрую між навчанням та роботою, знову живу в шаленому темпі! Це таки моє! Не можна мені засиджуватися на одному місці, я починаю нудьгувати, а завдяки роботі я відкриваю для себе найдивовижніші куточки Києва, чому несказанно радію)))
А ще, я відчула, що я до нестями закохана!

Закохана в ЖИТТЯ!

В те життя, яке кидає мене в багно, змушує його пити і давитися, а потім відпускає і відкриває переді мною безкраї горизонти і можливості!

Если очень захотеть - можно в космос полететь!



Сьогодні в метро побачила дорослого дядька, досить солідного на вигляд, який з сумки дістав старий, покоцаний, перемотаний скотчем тетріс і як дитя, з радістю грався їм!!! Я довго перлася з нього і тихенько йому заздрила, бо давно вже я не дозволяла собі такий дитячих забавок..Тре шось з цим робити))))))

Цілих 18. Не віриться. Прожито ще 1 рік, він був водночас і дуже щасливим і дуже важким. Та це вже позаду. Мабуть, єдиний день в році, коли можна забути про минулі труднощі і ще не почати думати про нові)))
Зате тепер нахабні продавщиці в маркеті не глумитимуться з мене, коли я купую сигарети!
А загалом, якось дивно. Згадався десь давно почутий вислів:” Ми ненавидимо дні народження і завжди їх святкуємо”. Я теж збиралася закутатися в ковдру, заникати пляшку „Туборгу” і дивитися 10 перших серій третього сезону „Загублених”. Просто геніальний серіал!!! Та не вийде. Завтра рідня прийде, данину, кх, себто подарунки мені принесе)))
І зовсім не почуваю себе дорослішою. Хоча я, мабуть і в 60 не почуватимусь так)))
Хочеться торт зі свічками, берег Дніпра, друзів поруч та келих гіркуватого червоного вина...

Що ж, плеєр зарядила, економіку не вивчила, себе, кохану, з днюхою привітала, вранці готова К ТРУДУ И ОБОРОНЕ))))

Всіх першоквітневих з Днем Народження! Шануймося, бо нас лишається все менше)))))

Нарешті почав знаходитися час на дорогих людей.
Знову почала усміхатися перехожим.
Прощавай депресуха!
Привіт весна!
Переглянула фотки свого шкільного життя... Сумую.. Там всі такі любі і класні!
Знову неділя стала днем зустрічі з найкращими людьми світу цього.
Нещодавно була на Фльор. Море позитивних емоцій, які нереально описати словами, це треба відчути.
Чувак в переході сприйняв мене за готку.. Дивно.
Інший чувак, років 40, пригостив кавою в кафе. Старію.. Звісно дякую йому, та я ж, ніби виглядаю років на 15, невже педофіл?
Таки все буде файно, я взнавала)))))

Я не худая – я просто не завтракала
Я не феминистка – я просто умнее
Я Вас не умнее – просто Вы тупее
Я не высокомерная – я брезгливая
Я не знаю себе цену – я ни разу ее не называла
Я не принцесса – но для некоторых просто подарок
Я не трусиха – я просто знаю, что дело кончится жопой
Я не зануда – я просто знаю, как правильно делать, чтобы не кончилось жопой
Я не высокомерна – просто я лучше многих
Я не язвительна – просто, говорю, что думаю
Я не разгильдяйка – я просто люблю поспать
Я не раззява – хотя нет, я раззява
Я не туплю – я не в настроении
Я над Вами не издеваюсь – я Вас изучаю
Я не использую дрянные аргументы – просто в моей коллекции дураков Вы не попали в десятку лучших
Я Вас не игнорирую – просто Вы малозначимы
Я всех не ненавижу – всех я люблю, но некоторых меньше

Так, смерть приходить неочікуванно. Принаймні в більшості випадків. Не стала виключенням і смерть Єгора Лєтова. Якось так мене вразила і здивувала звістка, про те, що його більше нема. Стало сумно.


Мабуть такий план життя, що смерть не обходить ні геніїв, ні безумців, ні дурнів, нікого. Дуже прикро. Сподіваюся, що його музика буде жити й надалі в наших серцях, адже найважливіше лишити по собі добрий слід.

- Я маленький серый воробушек и я не умею летать..
- Почему? Ведь все воробьи летают?
- Я боюсь, что взлетев, неудержусь в небе, упаду и разобьюсь..
- Но неужели небо не манит тебя своими синими бездонными глазами?
- Манит, но страх пересиливает меня..
- Тогда зачем тебе крылья, если ты ими не пользуешься? Вот например, люди хотят летать, но им не дано, а у тебя настоящий Божий дар!! Ты должен перебороть свой страх!
- Но он уже стал частью меня, частью моей жизни.
- Зачем тебе жизнь, если ты не живешь, а боишься?

Думала сьогодні в мене знову буде політ письменницької думки, адже 14 лютого, зазвичай на це свято я видаю перли своєї суб*єктивної думки і впливаю на закоханих знайомих, як подразник, псуючи їм настрій. Хе-хе!
Але не сьогодні. Нема бажання. Раніше я більше переживала відсутність особистого життя, а сьогодні вранці прокинулася з думкою:"Фак! Я ж така классна дівка! Просто не існує людини, яка б мені підходила і була мене варта!".
Полегшало.
А загалом, святкують люди, кохають одне одного - нехай, це ж прекрасно. Вони ж не винні, що я з прибабахом!
Тому всім щастя, любові та гарного настрою!

Ich liebe dich:))))

Бачила статтю в газеті, правда не читала її. Не хочеться.. І з заголовку все ясно.. Мене дуже вразила фотографія яка була над текстом. Там були зображені дівчата, які гірко плачуть і обіймаються. Вони на похороні. Ховають свою подругу, яку зарізав маніяк. Вона у випускному класі. Була.. Це страшне фото, на ньому біль і горе, смерть і невороття. Я знову засумувала.
Згадалося, як колись їдучи на роботу в метро, будучи при цьому в жахливому настрої, вся ображена на життя і людей, я дивилася через вікно на Дніпро, широке і прекрасне, слухала Фльор в навушниках і.. смакувала подробиці своєї смерті. Уявляла, як всім про це повідомлять, уявляла реакцію друзів, знайомих, колишніх, недругів.. Уявляла чорну сукню, бо тільки в такій мене б ховали, квіти... Жовті троянди, або бузок, я його дуже люблю...
Через певний час я побачила, що на мене витріщається пів вагону і у всіх обличчя, як цеглина. Тільки тоді я зрозуміла причину їх погляду - я була вся в туші і сльозах.
Зрозуміла, як же я люблю життя, хоч воно іноді кидає мене в гівно по самі вуха. Але закалка спрацьовує і, як барон Мюнгхаузен, за волосся витягаю себе нагору, іноді це дорого мені обходиться. Я заборонила собі такі дурні думки, думки слабкої дівчинки, якій бракує уваги. У мене все є, я все зможу, а якщо і впаду, то є люди, які мене піднімуть, поставлять на ноги, ще й копняка під зад дадуть, щоб далі йшла і не зупинялася!
Досі сама на себе злюся за тей сором! Фак! Ну як можна таке робити? Чого нормальні дівчата уявляють своє весілля, яке я до речі, жодного разу не уявляла.. Чого, чого? Бо нормальні...