Дневники

нескем (???) говорить.поэтому.....
эта офтография.невнятный силуэт на невнятном фоне.сразу понимаешь,что главное на снимке-именно человек.я не знаю,кто там.только ты,автор этой фотографии,знает..и никто даже не отмечен.наверно,он сам не должен знать,что его фотография в твоем альбоме.
знать-не знать-знать.

неудачники настолько гениальны.

прокинувшись дуже рано і ледве розкривши опухлі очі вона більше не відчула себе...
не відчула своїх рук,ніг,голови,тулуба.нічого не було.
єдиним тягарем цього невагомого тіла були повіки.
з тяжкістю вони піднялись...і заклякли.тепер і вони ледь існують.
якісь думки почали ворушитись в пустій голові.почали оживати вуха...вони відчували вітер.виючий вітер зсередини.
як це буває між хмарочосами.дикий незрозумілий вітер.
хурделиця розбурханих думок?переймань,можливо,якогось болю?наврядчи....
вона не відчувала себе.вона не відчувала зв*язку зі світом.вона просто лежала,втиснута в зелене простирадло...
їй здавалось,що їй холодно.їй здавалось,що їй страшно.але їй це здавалось.ніщо не існувало поки що.ніщо не існувало о четвертій ранку.
лише самотні вогники жевріли за обрієм свідомості.і за межами балкону.
розстібається гудзик...ще один...
гудзики рядочком розстібнуті...чорні,такі опуклі,маленькі гудзики-жучки.вона не пручається.нехай вони хоч повідриваються всі до одного,їй байдуже...
чорні лакові гудзики з двома дірочками посередині....штук десять.
так,точно дестяь.ці десять гудзиків відчувало її тіло щодня.вони залишали свої сліди на ній.на її психіці,на її шкірі.
тавро гудзиків,які не можна було розстібувати,які забороняли їй дихати.дихати вільно.
вони насправді були такими безглуздими..в будь-який момент могли самостійно вистрибнути з петельки і не було б ніяких перешкод для неї..але ні.
вони постійно були застібнуті.ці гудзики.
і от.одного ще темного ранку..або ж це була ще ніч...однієї темної ночі.
вона вирішила позбутись цих гудзиків.
тобто,не вона...а щось.або хтось...не знаю,хто..але хтось це зробив..розстібнув ці гудзики.чи нагло відірвав їх....
і дихай........
тепер дихає вона.дихають думки,що зі свистом виривались з голови...тепер вони кружляли над нею,наче бджоли.
тепер дихає її тіло.нестримно ковтає повітря.
тепер можна взяти одночасно так багато.віддати ше більше.
...........просто розстібни їх.........

Замурзане дитя переходило дорогу...
Холодними затерплими ногами обережно,але так швидко,ніби тікаючи, ступало на асфальт..
Асфальт не грів аж ніяк ці мокрі тендітні дитячі ступні...
Навпаки,кожен камінчик врізався в маленькі п*яти,але дитя жодного разу не зойкнуло..
Витираючи мокрий ніс рукавом,переходило дитя дорогу.
Самотнє в страшенно велкому порівняно з ним місті...
Брудні машини,заляпуючи перехожих,волаючи клаксонами,видихаючи темні клуби диму й копоті,літали навколо нещасного малого дитяти...
"Мамо...ну де ти?Забери мене звідси...я боюсь сам..сам..сааам"...
....Сьогодні свято..а воно..сам....
само...самотнє воно............

Тиша.Всі бажання пропадають...
Всі біжать в далекі країни до інших частин мене й наповняють їх там радістю,
а я залишаюсь тут,у тихому кутку з пилом і чужим волоссям.огидно все мало б бути.
Так і є...
Газетки, пролітаючи, шурхотять....Запахи навкруги вже мене не дивують.
Шмигаю носом і згадую уроки української мови.(калька з російської-не можна вживати слово "шмигати")
Все змерзло,повільно дихаю на руки...Білий пар летить угору,до височенних ліхтарів,
що схлились наді мною....Дістати горобчика?
Ні,вже не треба.Вже мрії побігли геть,я впевнилась у своїй немічності.Я невдаха.
Через декілька кроків я перечеплюсь за якусь камінюку й впаду носом вниз..
Але всім буде байдуже....
Я б так хотіла полежати на асфальті....Порозглядати зірки.Жаль,що сама.жаль,що без нього........
Це був плагіат.У думках плагіат!Я просто огидна.
Так,зірки.Мені подобалось думати про зірки.
Вони бачили усі мої помилки...Потішались з мене.А зараз я лежу на асфальті й наївно всміхаюсь їм.
Вони на такій безпечній відстані,що я не помічу їхньої брехні....Зірки з моноклями в руках.
Всміхаюсь......Всім.Беззубою,нещасною посмішкою,сповненої горя....
Стоп!!Що за манера перебільшувати?!!По-перше,не буває таких посмішок,по-друге...я бачила себе.
Ззовні я доволі мила.А всередині пуста.Такий собі пупс з прикрученою головою.
Якщо натиснути на мій живіт, я жалісно пискну й закочу очі.
В мене такі пухнасті вії і блакитна сукня з троьма каченятами....
Я її тоді,щоправда,не любила.Мала була й не розуміла.що мені тоді потрібна була саме та сукня.
Вона б врятувала мене.Секрет щастя в сукні.Голубій і дитячій.
Блактина дитяча мрія..Блакитна дитяча сукня......
Шматок неба,що лежить на сірому асфальті...
Знов стоп!Про яку мрію я собі розповідаю??Її нема.Це якась вигадка.Всередині ляльки з веселими кучерями можуть
бути лише якісь низькі,примітивні бажання...
Вона мабуть не розуміє,як колеса якоїсь вантажівки можуть просто розчавити її пластикове тільце.
Тоді вона жалісно писке й очі...Мабуть розпахнуться назважди.Ніхто не закриває лялькам очі,коли ті помирають.
А чи всі помітять??Чи видно,коли лялька мертва,а коли жива????Як Суок......Я-Суок?!
Я любила цю книгу.А от сукню з качечкою-і...І даремно.Я така славна була в дитинстві....
Постійно питала маму,навіщо дерева рухаються-вони ж породжують вітер.Не розуміла....Навіщо деревам вітер?
Щоб він рано чи пізно виламав їх з корінням і кинув на асфальт.Сірий асфальт.Іншим він не буває.
О,я починаю помічати позитивні аспекти в своєму ляльковому житті.
Я хоча б не сіра.Я в блакитній суконьці....Принаймні,її помітять,якщо я не зможу нікого зацікавити
як особистість.А так і буде...
Чомусь не можу бути впевненою в собі.Реалізм якийсь....
Не забуваю,що я невдаха.
Невдаха хоче чаю....

довгі ешелони годин йдуть із валізами до вокзалу.
прощаються,плачуть й машуть руками з відкритих вікон,які ледве рятують від духоти в вагоні....
розмазаний по склу шоколад...чийсь храп....
години,самотні,в чорних капелюхах й з столичними газетами намагаються створити собі інтелігентний вигляд...
вони їдуть помирати.
як би вони шикарно не прожили своє коротке життя....кінець завжди один-безжальна смерть....хоча вони можуть бути вічноживими..якщо запам"ятаються..вони можуть бути проклятими....можуть бути чарівними...але..
ні,корови,вам неможна на поїзд!!поїзд тільки для людей!!!!!!!!
.....години їдуть в самоті.хоча й серед тисяч людей....вони намагються всміхатись,догоджати....
а можуть просто вбити.
"лиха година"..недарма такий вираз.вона може помситись своєму власнику,невідомо за що.....
..вони їдуть далі....колеса потягу стукотять...виглядаючи на повороті,бачать хвіст поїзда.....їм так хочеться повернутись туди....але їхнє місце вже займають нові і нові години....
газета дочитана,чай вже охолов і покрився якоюсь дивною плівкою..ложка тихо постукує об край підстаканника...
раптовий дитячий плач...
години,обережно складаючи свій одяг,готуються до завтрашнього дня,який вже не побачать..вночі...коли всі заплющать очі,можливо,згадуючи якийсь чудовий момент.....
ніхто не почує зойку години....згорівшої в майбутньому.....

Погляди....
здивовані й зачаровані..в них можна прочитати стільки всього..ненависть та симпатії,бажання та гордість..ставленя,настрій....все.навіть біографію....
просто яась дивна пряма,що сполучає очі....
сидиш в електричці біля вікна й відчуваєш,як шось важке падає на тебе.повертаєсся,а то баба просто змірює тебе поглядом.посміхаєшся,аба розуміє,шо її побачили)радість...
або ж...ти просто біжиш по вулиці із надувною кулькою і радієш...
стрибаєш й спотикаєсся.....піднімаєш очі й бачиш зачарований погляд..всі так хочуть.вони просто милуються твоєю дитячістю...твоїм щастям..або не так.намагаються вес це зіпсувати.дивляться спеціально так,шоб здалось,зо тебе тільки но подумки обізвали дурепою..а тобі байдуже..й тоді погляд потупляться..й занурюються у внутрішні проблеми.дивиться всередину-шукає причини цієї злості....невже це тяжко-порадіти чужий радості?ні...
погляд.зловити погляд.розшифрувати його....відчути))....
зустрітись поглядами й усмішками одночасно...
помилитись.промахнутись поглядом..залишитись непоміченим......або ж не помічати когось,хто дивиться на твоє взуття)))показувати несправжню зверхність..все це можна робити поглядом.
закликати погляжом,просити.зізнаватись,вибачатись,вбивати....

абы шо,як завше
(преамбула просто уникальна)
только что провела пальцем по молни на кофте..так весело.щекотно.люблю,когда так щекотно
люблю,окгда дышат в ухо..тепло)и опять-таки щекотно...
люблю ,когда в кармане две руки)
люблю сильно пугаться,так чтоб страх чувствовался в животе.
люблю идти против ветра,тогда в легких становится оч тепло,ибо нечем дышать(не зна,де связь,но ощущение приятное)
люблю новые фруктовые чупа-чупсы))
эт не то.я хотела написть,че люблю чувствовать.
люблю когда несильно ударяет током)такая вибрация интересная)в пальцах в основном))
люблю когда басы чувствуешь пятками)
люблю,когда через подошву все равно прощупываешь камни.
не люблю,колы в тапках ЧАВКОТЫТЬ))))))))))
люблю,колы на вулыци КАПОТЫТЬ)))))))))))))
люблю чувствовать себя дураком)
люблю когда от песни мурашки по коже...
люблю чувствовать,как теплый чай льется в желудок)или же холодный сок.круто это)
люблю,когда внутри прям трясет))
не люблю,когда ,засыпая,наичнаешь понимать,что мерзнут ноги....
да шопопало.хватит.

я никогда не читала зарубежную литературу..то есть,читала.раньше."детей капитана гранта","портрет дориана грея" читала.а дальше по программе уже был невероятный бред и я "ниасилила"))
сегодня открыла .Это был Кафка.Франц Кафка..кто б подумал,что он Франц...я б его по-другому назвала.(ага,и Лермонтова как звали?)
итак."перевтилення"назывались те тридцать страниц,которые мне надобно было за пару уроков перечитать....
содержание пересказывать не буду,но скажу одно.удивило меня это произведение.....стать насекомым для остальных..таким,что каждый может решить твою жизнь,закончить ее.....страшно и гадко.....
да и не только морально.если бы я стала червяком или слизняком каким-нибудь.и увидела бы себя..фу...и хрен куда убежишь.вот ты,рядом же,слюнявая и в какашках.....червяк.
единственный плюс-я была бы неубиваемая.
интересно,атомы червяка тож живут по тому же принципу,что и его большие части?ползут куда-то,жрут землю,ею срут(капец,пренебрежительно...)и ничего не видят.
или видят?
я хоть и бот,но не знаю,есть ли у червяка глаза.или чем он там все ощупывает?(в любом случае противно)
и не говорят они.а спариваются?или вот таким делением разможаются?(над у мамы поспрашивать.не спрашивала,откуда дети берутся,так про червяков спрошу)
ужасно.
вот нравятся мне мои ноги,например.а все остальное-косое-кривое.никакой больше радости в жизни.....и тут наступил на меня ктот.(а я червяк).и ноги оторвались, на другой стороне они,достались кому-то другому.тому,второму червяку...за что???это же несправедливо.он всю жизнь ничего не делал,не добиавлся и тут..ему отдают мои чудесные ноги....
да,я червяк,у меня выростут новые,но..хочу те!!!!!!!!!
несправедливо....и как же плохо червяку...он даже не может никому рассказать о своем горе,даже убится не может.безвыходно(ха,оказывается,выбор есть не всегда,мы все неправы)
.....невесело...может радовать только одно-никогда не стану червяком..по крайней мере,...нет,даже внешне может быть такое.бррр
а хотелось закончить весь этот бред тем,.что все-таки же герой этой,новелы,наверно,стал насекомым...нельзя быть тупо увереной.в светлом будущем.
а оказалось,что......

какая-то гадость летит с серого одинокого и опустошенного неба..серое-серое-серое-серое..все...тугие серые облака схватили его..оно уже не может сопротивляться,плачет от беспомощности....но оно знает-оно вернется..скоро..и будет светить ярким голубым светом,радовать людей и держать в руках радугу...
оно будет смотреть на отблески солнца на белом снегу..в котором валяются счастливые люди,задыхаясь от смеха...
оно услышит звук скользящих по шершавому льду тупых коньков....оно будет тоже смеяться на падениями
хорошо быть небом..оно ничего никогда не пропускает..оно - всеобщий любимец..и в то же время уникально,не подстраивается,не учитывает мнения других..оно-личность
а сейчас..его схватили..или просто забрали от меня....
заперли его милую и буззаботную голубизну...которая сама иногда прятала звезды..которая просто пыталась обратить на себя внимание...
оно чудесно
было
оно будет всегда голубым,пока я буду жить..пока я буду под ним сидеть на лавочке в парке,наблюдая за детьми...радуясь их детству..если смогу попрощаться со своим...
прищурюсь и гляну на солнце,,Прощай,я люблю тебя...ты меня грело.....помоги теперь другим..возвращай надежду новым людям........
но рано или поздно я уйду и не смогу больше открыть глаза..не смогу увидеть тебя и небо..из-под слоя земли...там остануться..я.а детство мое..голубо-зеленое,размазаное,побитое и смешное...будет жить дальше...рядом с вами
почему такое впечатление,что это уже все??почему я так боюсь....даже боюсь больше,чем теста по физике..
я боюсь потерять его-самое дорогое,чтоу меня есть...просто себя
себя маленькую,кучерявую,смеющуюся....
такую,как сейчас.....
я хочу навсегда остаться здесь...
но дует какой-то дурацкий ветер,продувая штаны... и мерзнут колени...и летит...эта мерзость
смоего любимого неба,которое можно фоткать часами,протягивая к нему руки...забери меня к себе..я так устал бежать..за тобою вслед....
и все-таки мне не повезло...

уже ни что не имеет значения...
я боюсь потертяь лишь одно..........я боюсь,что не смогу и не захочу вернуться.засохну и задохнусь.больше не буду смеяться,сяду и покроюсь пылью.как полка в архиве..в этом огромном архиве,что возле голосеевской площади,где нет окон...нет света..эти полки не видели солнца..они не знают,как это-жить.как это-радоваться и в пять лет пытаться словить солнечный зайчик,бегающий по стене..
эти полки тоже были бы живыми..если бы у них были силы..без солнца умирают все..просто теряется смысл,силы...
хорошо,что я не книжная полка......их никогда не благодарят..их никогда не жалеют..их только нагло ломают... и просто меняют.на новые.
а старые рассыпаются и становяться домом для жучков..милых блестящих жучков..
может,в этом их жизнь?их миссия на этой планете?
я же тоже стану домом для жучков..и червячков...
но сечйас же я живу..я люблю.я радуюсь.я ценю........

в тихом ,почему-то безлюдном метро ехала одна...задумываясь о том,что придется вернутся..нет выхода,есть билеты..нет выбора,есть опасения...нет тут друзей,там нет перспектив...
забрать кусок своего мира из кого-то..просто отобрать.оставить там пробоину...
просто лишить кого-то себя..
буквально пару людей заметили бы измениения...
когда скучаешь даже по чьим-то словам паразитам..
когда скучаешь по объятиям,по теплому дыханию..это уже не дружба..но клонит все туда...
сошла с темы.неважно.просто действительно лезет в голову то,чего хочу...
он забирает себя....даже они...остается какая-то пустота.и внутри..и снаржуи..в одинадцать вечера уже не знаешь,чем занятся..а никто не звонит...делаешь вид,что и не ждешь.врешь.всем.себе..врешь
врать.защищаться таким образом.на чужом,но близком опыте знаю-эт гадко...
так хочу туда..
просто ночью сесть вобнимку и даже омлчать..все претензии,правда,пропали..мне достаточно всего лишь тебя.....
и опять метро..та мдумала о нем же,наверно.но тогд ане так сильно(во всех смыслах)была привязана к нему....
тяжело заставить себя не хотеть вернутся.не хотеть видеть его..а он так часто попадается на глаза...
какая-то куча нежности собралась во мне...
оу..как вфильме ужасов..на кухне упало что-то...пришла,поставила-кажется,все уже номрально....закрутила кран,выключила свет..страшновато.....
опять он...
сидя на балконе,наблюдаю за ним..подло в какой-то степени.....но хоть так увижу.ааааа..плевать на гордость,хочу вернуться..............................................
вернуть,вернуться
и время вернуть,то..где было так славно.....
просто такие моменты..
не люблю этот список..он издевательский
далеко-далеко,мой др,монополия,агенты-шпионы,чч........
ваня скучает)))))))
вторая смена,я люблю тебя........