Дневники

Вітер не вщухав. Дорога була мокрою і слизькою.В якйсь момент здавалося, що автомобіль розкрутиться і злетить з дороги. Вона міцно тримала кермо… і їхала… В безвість. Дощ дрібними молоточками вибивав на лобовому склі якусь незрозумілу музику.Мокре шосе здавалося безкінечним.В таку негоду за кермо сідають лише самовбивці. Вона це знала . Знала, що пошуки чогось невідомого, незбагненного в більшості випадків закінчуються фатально. Адреналін перебрав всі межі і розлився по всьому тілу солодким тремтінням .Руки німіли, але кермо не відпускали. Вона не хотіла визнавати сама для себе, сама в собі, що це було не що інще, як втеча.Вона втікала від себе, від вітру, дощу, зради, брехні, від кохання ,яке породжувало лише біль. Ні це не самовбивство. Це вбивство.Вона вбивала в собі все чим жила останні роки, що любила, кого любила, чекала, вірила. А зараз шматок за шматком вириває з свого серця найменший спогад і кидає на мокру дорогу в обійми дощу .
Втікати... Від чого? Від спогаду, від зради, від….себе. Ні треба дивитися в очі своєму страхові, не треба боятися висловити свою думку відстояти свої бажання. Треба повертатися. Не можна, щоб дурні підозри і надумані події знівечили життя. Проблеми треба вирішувати, а не втікати від них у дощову безвість….
Думку перебило пищання мобільного телефону. Вона стривожено, забувши про керування автомобілем, на мить відірвавши руки від керма схопила телефон. Знайомий номер згадав про все, про свого власника, про недавні події і про те, що від них нікуди не втекти, не забути. Довго вагалась. Відповісти на дзвінок, чи ні? Знала, що ця розмова може змінити її життя, якщо змириться ….з зрадою. Забуде минуле почне з початку. Це важко. Забути змиритися. Життя, як шосе мокре і слизьке, важко втримати кермо, важко визначитися на роздоріжжі, важко не схибити. Почати з початку звичайно можна, але повернути…ні. Вона відхилила дзвінок, схопилась за кермо і натиснула на гальма. Зупинилася вийшла з машини… Дощ не вщухав, а навпаки з більшою злістю відбивав градом по асфальті. Вона не відчувала ні, ударів граду, ні опіків холодного вітру, тільки пустоту…безнадію…безпорадність…страх… Промокнувши до нитки сіла в авто. Забряжчав мотор, колеса слухняно покотилися дорогою. Стрілка спідометра стрімко рахувала кілометри 100…120…160…220…240… Знов задзвонив телефон… Треба відповісти, почати все спочатку, забути, вибачити, знов любити і мріяти. Серце пихтіло від хвилювання в очах стелилася дорога, вилася змією, манила безконечністю, туман огортав узбіччя шосе… не стихав невгамовний телефон Все ніби завмерло на швидкості 240
-Ало!
-Вибач! Я…
Вона мовчала
-… шукаю тебе… Повертайся . Я задихаюся . Дай мені сили жити…
Вона не бачила перед собою майже нічого лише світло фар автомобіля, який рухався назустріч. На такій швидкості важко зупинитися…
- Я кохаю тебе…повертайся…
Вона натисла на гальма . Запізно.
Фари зустрічних машин зустрілися поглядами і злилися в обіймах…Якусь мить вона чула шипіння в трубці телефону відлуння слів стукання мотору запах бензину…і спокій…

Він довго вдивлявся в запотілі вікна ніби зустрічав когось поглядом, когось чекав. Синоптики пророчили негоду. Дощ тонкими водяними нитками спускався на землю і огортав її холодними потоками. Вітер рвав мокре гілля дерев і кидав на асфальт. Вікно затекло сірою дощовою завісою. Він хвилювався, почувався винним. Неспокій опановував його мозок затьмарював розум. На якусь мить впадав у розпач, а потім знов ставав сильним. Дурні думки крутилися зміїним клубком не давали спокою. Погода погіршувалася. Простоявши ще якусь мить біля вікна зрозумів: Дальше чекати, лише втратити час. Похапцем схопивши телефон і ключі від автомобіля, вибіг з будинку розгортаючи перед очима сірі пасма дощу сів за кермо. Вода хвилею відскочила від коліс і кругами розійшлася в калюжах…
Його серце передчувало втрату, руки тремтіли, багато думок, яким не давав волю, які вбивав ще в зародку, не хотілось думати про погане, про страшне та інше не приходило на розум і передчуття пророчило біду, дорога снувалась мокрою, чорною шаллю, якій не було видно кінця, і навіть, якщо він був, то здавалося, катастрофічний…
На мить здавалось забув всі навіть власні думки, очі вдивлялись в холодну безвість і шукали хоча б блиск, іскорку надії…
Знайшовши в кишені телефон набрав потрібний номер…відповіді не було, знов і знов…не було, не було…довгий гудок в пустоту, німе, глухе мовчання…
Він не здавався пальці, ніби автоматично натискали кнопку виклику і може не даремно і слухавці прорізалось несміле хрипіння…Серце ,яке стрибало немов м’яч вниз вверх..завмерло…Набравши повні легені повітря видавив з себе розкаяне і придушене «вибач», а дальше намагався пояснити обірваними словами і кусками фраз всю ситуацію, і те як довго він шукав і про вагомість її присутності в його «нікчемному» житті, і про кохання, і про біль втрати і про все хотілось розказати, виправдатись, зрозуміти…
Він відчував, що його не слухають, не чують, не хочуть, або не можуть слухати, відчував її присутність і потребу у допомозі, вони не далеко одне від одного, вони зовсім близько, поруч варто тільки зробити крок….він втиснув до кінця педаль і стрімко вирвався вперед… мчався з силою вітру, пробивав дощову стіну, бо їй одній, одній єдиній може саме зараз найбільше потрібна його присутність, його допомога…

Ранок. 7.00. Працівники рятувальної служби що здійснювали огляд доріг, на той випадок, якби щось трапилося в цю бурхливу, грозову ніч, знайшли два автомобілі розбиті майже вщент. В одному молода гарна жінка, на її обличчі застигла усмішка

Ты спиш а я рисую сказку
ты спиш а я рисую сны
я тихо подбираю краски
в цветах весны
Закрой глаза розслабь ресницы
я нарисую ты молчи
на белом небе синим птицу
звезду в ночи
Я дорисую солнцу лучик
на ньм поднимусь в облака
и дорисую кистью тучку
А ты все спиш?Ну спи.Пока
Ты спиш? А я опять рисую
серени ветви и цветы
и пенье птиц как поцелуи
в розкате розовой мечты
Луна блестит взгляни в окошко
на ней качаетса звезда
Ты порисуй со мной немножко
ты подбери свои цвета
А если нет пускай как льдинку
тебя уносит снов река
я буду рисовать картинку
А ты уснул? Ну спи. Пока.

Сміялась осінь, плакали дощі
Ридала хвіртка біля хати
Це я у сірому плащі
Це долю я пішла шукати.
Стелився листям сірий шлях,
Ридали журавлі у небі
Я йшла з надією в очах
І думала лише про тебе.
Зима знайшла мене в полях
І білим шлейфом протягнулась
Я дальше йшла, згубивши шлях,
Але назад не повернулась.
Снігом засипало стежки,
Відлунням відчувались кроки
І вітер був мені смішним
І голос чийсь лунав крізь роки.
Розтанув сніг і перші бруньки
Прорвались на гілках беріз,
Я відчувала твої руки
Такі тремкі від моїх сліз.
Я відчувала ніжний дотик
Весняно-веселковий сміх
І погляд вогняно-короткий
І сум, що в твоїм серці ліг.
Весна. А що у ній такого
Розбиті мрії, нетривалі сни
І листям встелена дорога,
Старим, що впало восени.
І зжухлі трави, що не стали сіном,
І змерклі зорі, що не світять вже,
І краплі сліз, лежать нетлінно,
І я промокла під дощем.
А літо дихало травою,


А літо пахнуло життям
І я була тоді з тобою,
І дала волю почуттям.
Була щасливою до болю
Я ж так до тебе довго йшла
І ось тепер я знов з тобою
І що шукала те й знайшла.

Я зірка небесна
Я стану земною
Згорю і воскресну
Ти будеш зі мною?
Я цвітом розквітну
розстелюсь травою
слабка і тендітна
я буду з тобою
Я променем сонця
тебе поцілую
Тобі на долонці
Весну намалюю
Струмком розіллюся
Вогнем спопелюся
Піднімусь у небо
І тільки для тебе
Опаду росою
Омию сльозою
І вітром розвію
З душі безнадію
Я буду з тобою
Я буду травою
Зорею земною
Росою - сльозою
Ти ж будеш зі мною?