Дневники

Ніколи не могла зрозуміти,чому так багато моїх знайомих люблять дощ.
для мене він означав холод,хляпавку і смуток.Я не любила сумувати.Я воліла залишатись радісною і сильною,старалась приховати за цим свої слабкості.Всі навколо говорили мені,що я - Живчик,що таких як я ще треба пошукати.Я і сама визнавала той факт,що в мене,як то кажуть,шило самі знаєте де.
Але одного дня все почало змінюватись.Я стала більш чуттєвою,ліричною.Моя кулькова ручка почала писати вірші.Музика почала литись не з-під пальців,а з душі.Вона проходить крізь мене,як струм.Почуття стали глибшими,сильнішими,довговічнішими.Але їх стало важко висловлювати.Про них стало неможливо говорити.Їх хочеться тільки відчувати і показувати у поглядах,жестах,доторках,рядках...
Тому я більше не боюсь сумувати.Смуток - це теж дуже глибоко...Якщо я сумую,значить є за чим(ким)...Значить було щось вагоме і вартісне у моєму житті.Значить,моє життя не марне,і,можливо,хтось теж часом хоч краєчком серця за мною сумує....І це теж недарма.
Як і дощ...Вічний дощ...Вічний,тихий солодко-сумний шепіт неба...Шепіт,в якому я ловлю часточку себе,часточку свого минулого,якого я вже не маю...Він теж не дарма...Тому я вчусь любити.....Дощ............
P.S.А чому ви любите дощ?

не така як всі...якась інша...ніби з іншої планети...
Істота...яка сама не знає хто вона і що вона...небезпечна для суспільства...бо всюди де вона з*являється починаються зміни...все старе ламається і на його місці з*являється шось нове...вона ж бо не любить брехні....але й правду вона теж не дуже ....бо правда як гострий ніж...ним можна нарізати салату,а можна і відпанахати палець...
Істота з*являється там де її не просять і тоді,коли цього найменше чекають...навколишніх часто шокує її манера поведінки і зовнішній вигляд...вона ж бо не хоче бути на когось схожою...через це її не люблять...її цькують...і вона втікає...бо не хоче щоб її впіймали...
Істота постійно змінює місця,але всюди лишає слід...іноді їй хочеться спокою і вона пробує стати такою як інші...але це швидко набридає...і вона зривається...і знов втікає...на нове місце і знов стає іншою...
Вона - істота-трансформер...вона відкрита для всіх і закрита для деяких...вона на виду...але про неї нічого сказати..ніхто не знає достеменно хто вона і що вона...вони ніяк не можуть запам*ятати її чортів день народження...ця чортова дата як пісок крізь пальці вислизає з їхніх голів...ніби її не існує...
вони рахують її божевільною...хай так...Істота ні з ким не рахується...вона просто живе...
Вона є всюди і ніде...завжди і ніколи...той,хто за нею ганяється ніколи її не знайде...той,хто від неї втікає обов*язково потрапить до неї в полон...
вона вільна і водночас полонена...вона може йти слідом за вами коли ви йдете в магазин...вона може пильно споглядати вас,коли ви сидите і просто дивитесь у вікно...вона може прийти до вас уві сні...ви можете побачити її в дзеркалі...
вона може вбити і може повернути до життя...а сама вона безсмертна..
вона є спасінням і пекельною мукою...вона є янголом і демоном...про неї написано тисячі слів,але жодне її не варте...
бо вона -
Любов...................................................................................

Зареєструвалась на сайті В КОНТАКТІ.Нашо мені того?Не знаю.Знайшла там його.Але писати не буду.Захоче,щось сам нашкрябає.

Сьогодні перебирала і прибирала в своїй кімнаті.Передивлялась все,викидала лишнє і розкладала по поличках те,що залишалось.Марудна і набридлива це справа.Хоча дуже потрібна.І в принципі не така вже й важка.Сидиш собі і розглядаєш шматочки свого минулого.
Те що набридло - сховаємо подалі.Раптом колись ще знадобиться?Те що поламалось,або стало зовсім непотрібним - на смітник.Нема чого захаращувати кімнату!Натомість ті речі,що ще потрібні - фасуємо по коробочках і розставляємо по поличках.По закінченні прибирання маємо чистоту і порядок.
Якби так можна було зробити у житті!Просто взяти і вишвирнути на фіг із свого життя те,що набридло,те,що втратило цінність і просто займає твій дорогоцінний час.Взяти і послати під три чорти тих,хто заважає тобі жити.Викреслити з пам*яті тих,хто колись зробив мені западло чи причинив сильний біль, а також тих,хто пробує нажитись на мені чи вирішити за мій рахунок якісь свої проблеми,при чому це мені лише зашкодить.Не хочу щоб у мене крали час!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Часу у мене і так мало.Людське життя - якісь там 50-60 років!Для історії це пшик.Що можна встигнути за півстоліття?Ще й при умові,що ти лишишся живий-здоровий і взагалі доживеш до цих років.
Якби можна було розфасувати по поличках свої думки та почутя!Якби ж так просто можна було б дати їм усім лад!
Жити стало б точно легше,простіше і краще.
Але ж ні! Не виходить просто так відкараскатись від неотрібних тобі колєжанок чи колєгів,які так і хочуть влізти в твоє життя.Не вдається заздалегіть відмазатись від знайомств,про які потім шкодуєш.Не виходить прослідкувати за своїми емоціями і думками,які наче клубок змій,хаотично звиваються і сплітаються в твоїй голові.А ти як немовля - нічого не розумієш.
Через це і з*являється більшість проблем.Через невміння володіти собою.Хоча про яке володіння тут можна говорити?
Нас ще змалку вчать,що наше життя нам не належить.
Спочатку воно належить батькам,потім вчителям,потім коханим,сім*ї,дітям,уряду,президенту,Вітчизні,природі,Богові....
Усім....тільки не тобі.
А я так не можу.Не хочу бути залежною.Не можу про це мовчати.Я не егоїстка.Просто не хочу,щоб за мене в майбутньому вирішували інші.І я впевнена,що сотні людей на Світі зрозуміють,що я маю на увазі.Але,на жаль,тисячі не зрозуміють і осудять...

Не впізнаю себе.Дивна я якась останнім часом.
Часто змінюється настрій,то хочеться стрибати від радості, то дуже сильно тягне поплакати.
Дуже гостро переживаю конфліктні ситуації,мене можна вивести їз себе одним невдало сказаним словом.
Сняться дивні сни.Часто з еротичним підтекстом.Але всі зовсім різні і про різних людей.
Часто-густо не хочу ні з ким спілкуватись.Не хочу,бо кожен намагається промити мені мізки на свій лад.Особливо у Львові.Особливо в гуртожитку.До домашніх це не відноситься.
А часом мене навпаки прориває поговорити,поділитись думками або роздумами,враженнями.Просто поспілкуватись.Але знову ж знайдеться якась скотина,котра грубо мене переб*є, або скаже шоб я заткнулась,бо я багато говорю.(Цікаво,що б вона сказала,якби зустріла мене 2 роки тому?)Я і так стала менш контактною,коли поїхала на науку,а після таких підйобів говорити з кимось хочеться ще менше.
Вдома теж неспокійно.Але я дуже скучила за своїми,тому стараюсь не сприймати все в штики.Якби ще малий не діставав маму і трохи більше спілкувався з нами,ніж з компом,було б взагалі більш-менш нормально.Якби ще він не прийшов у п*ятницю обкурений.Ну як йому пояснити,що куриво в 13 років - це взагалі...
На тижні бачилась з Ю,він привіз мені з дому ключі,які я забула.Якось так символічно....ключі...Я трохи скучила за ним.Перед цим бачила його ще в лютому.Він так само як і я хворіє.Але мусить бути на навчанні.У мене ж є спасіння - канікули.
З приходом весни у всіх почалась любовна лихоманка.Мене трохи давить жаба.Набридло бути самотньою.
Завтра мабуть обдзвоню подруг.Може щось порадять проти весняної хандри.

Я захворіла.Нічого не хочеться.Точніше хочеться,але незрозуміло чого.Може це так весна на мене впливає?


Хочеться відкритості.Прозорості.Хочеться не боятися свого внутрішнього світу,не боятись його показувати.Хочеться бути такою як є.Хочу бути!
Хочеться дикості.Хочу робити божевільні вчинки і не переживати,що хтось це засудить.Хочеться забути і забити на стереотипи.
Хочеться вогню.Хочеться пристрасті.Гарячої,небезпечної,солодко-гіркої.Хочеться пірнути в неї з головою...і без голови....Хоча хтось скаже що я надто юна..
Хочеться навчитись незважати на те,що каже хтось і просто робити те,що відчуваєш і як ти це відчуваєш....Хочеться навчитись не залежати від думки людей...

Але це іноді прирікає на самотність...Чому,ну чому мені потрібен хтось,щоб життя було повнішим?

У мене пора накопичення інформації.Причому вона триває вже досить довго.В деякій мірі це пора відпочинку,духовного відновлення.В інішій мірі - пора застою.Я давно нічого не писала, не створювала.Не пишеться.Хоча дуже часто виникає гостра потреба.Я буквально відчуваю,як якась невідома сила навіює мені якісь цікаві вислови,сюжети.На мене налітає хвиля натхнення та піднесення,але варто мені тільки взяти папір і ручку,як це все зникає і я не можу зліпити два слова докупи.Мені не вистачає бази.не вистачає почуттів,не вистачає сама не знаю чого.А були часи,коли мої слова автоматично,на підсвідомому рівні сплітались у рядки і мені не доводилось задумуватись,що ж буде у наступному рядку.Тоді ці твори здавались мені недосконалими,примітивними.Переглянувши їх кілька днів тому,я сама дивувалась з того,як багато змісту несуть ці прості на перший погляд фрази.Я читала їх так,ніби їх написала якась інша,незнайома людина.Хоча можливо так і є.Зараз я інша.Оточуючі це теж часто помічають.Можливо,це через брак часу?Раніше я багато його проводила у роздумах,міркуванні,аналізуванні подій і людей з емоційної точки зору.Саме завдяки цьому і народжувались на світ мої твори.Тепер я якомога більше часу стараюсь провести зі скрипкою.Але,коли я займаюсь моя голова здебільшого зайнята тільки гранням,бо я навчаюсь і треба контролювати кожен рух,щоб не доводилось все перероблювати.Часу на себе дуже мало.А писати по ночах,як я робила раніше,мені не виходить, бо дуже втомлююсь і хочу спати.На себе часу нема.Мое це ч/з брак спілкування.Раніше я багато часу проводила з друзями, а тепер тижнями їх не бачу.Ми помітно віддалились.А у Львові з дівчатами троху важкувато знайти спільну мову.Вони до мене не звикли і не збираються
Якщо порівняти мене з посудиною,то я вже вщерть заповнена, і вже мала б лопнути, але продовжую далі збирати в собі події та емоції.Мені потрібен поштовх,щось духе потужне, сильне і неординарне має трапитись зі мною для того,щоб я врешті решти вихлюпнула назовні свій внутрішній світ.Всю ту напругу.
Інше питання - це чим саме заповнена ця посудина,і що ховається по закутках мого серця....

Одного прекрасного сонячного ранку, у маленькій затишній кімнаті пронизливо продзвенів будильник.І Маленьке Хоробре Самотнє Серденько, потягнувшись на своєму маленькому м*ягенькому ліжечку, підвелось на свої малесенькі ніженьки і занепокоєним поглядом привітало новий день.Потім Серденько пішло на кухню, зварило собі кави і знову повернулось до своєї маленької кімнатки.Маля сіло на краєчок свого ліжечка і почало розглядати свою кімнатку.У цій кімнатці було буквально все - в ній не бракувало світла і тепла, вній було маленьке ліжечко, маленька шафка, де Серденько зберігало свій одяг; маленький столик біля ліжечка, на якому стояв отой пронизливий будильник,який своїм нахабним вереском кожного ранку змушував Серденько покидати ту чарівну країну,яка щоночі йому снилась; над столиком висіла поличка, в якій було складено багато-багато маленьких книжечок(Серденько любило читати); На рожевих стінах висіло багато-багато маленьких картин - Хоробре Серденько саме їх малювало; на підлозі простягся великий пухнастий килим - Серденько любило мріяти,розлігшись на ньому; також у Серденька було багато сувенірчиків з різних міст і країн. У Маленького Хороброго Самотнього Серденька було все. Ну, майже все...
Йому чогось бракувала і воно ніяк не могло зрозуміти, чого саме. Воно уже цілий тиждень прокидалось отак зранку і майже всі дні проводило в роздумах.Однак, одного дня, Маленьке Хоробре Самотнє Серденько вирішило піти до Мудреця, Який Усе Знав.
- Чого ти хочеш від мене? - спитав Мудрець, як тільки Серденько увійшло в його маленьке, погано освітлене помешкання.
- Розумієте...У мене все є, але чогось все ж таки бракує...
- Як то так може бути?- здивувався Мудрець,-Щоб усе було і чогось не вистачало?
І Маленьке Хоробре Самотнє Серденько розповіло Мудрецю і про свою маленьку затишну кімнатку, і про своє маленьке ліжечко, і про килим, і про рожеві стіни і про шафку,і про свої книжечки, і про свої картини, і про сувеніри....
- Мммммм....Все зрозуміло.Тобі бракує Любові, - відповів Мудрець Який Все Знав.
- Лю-бо-ві?А де її шукати?
- Всюди. - відповів Мудрець і за хвилю Маленьке Хоробре Самотнє Серденько вже було на вулиці.Воно було схвильоване і радісне, воно дізналось чого йому бракує, залишилось лише знайти її, Любов...
І воно поринуло у пошуки.Серденько шукало її всюди: і на вершинах гір, і на дні океану, і в лісових гущавинах і на степових пустирях, і в пустельних гарячих пісках, і в суворих північних снігах...І ніде, ніде Маленьке Хоробре Самотнє Серденько її не знайшло.
Але воно було хоробрим,тому не втрачало надії і продовжувало шукати Любов на вулицях міста.Воно почало запитувати інші серця, чи знають вони де знайти Любов.
- Скажіть будь ласка, а ви не знаєте,де можна знайти Любов? - Спитало маленьке Серденько у Брехливого Серця.
- Не знаю, - відповіло Брехливе Серце.
І це вперше воно говорило правду,адже там, де панує обман,нема місця Любові...
- А ви не знаєте де знайти Любов? - спитало Хоробре Серденько у Ображеного Серця.
- Не знаю і знати НЕ ХОЧУ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! - гримнуло у відповідь воно.
Образи роблять серця сліпими,дурними і грубими,тому Любов не навідує їх...
- Пробачте, а Ви не скажете, де живе Любов?
- Любов?...А навіщо тобі вона, від неї одні проблеми...,- відповіло Зневірене Серце...
Впродовж дня Маленьке Хоробре Самотнє Серденько опитало сотні сердець, але жодне з них не знало, де живе Любов.Ще сотні навіть не відповіли на запитання, бо були надто заклопотаними і кудись спішили....Ще сотні просто проходили повз,навіть не помічаючи Маленького Серденька...
Під кінець дня Маленьке Хоробре Самотнє і зовсім знесилене Серденько присіло на холодний похмурий асфальт і самотньо плакало.Воно плакало довго-довго,аж поки не виплакало всі сльози, і не помітило, що настала темна ніч.Зіщулившись від холоду, воно продовжувало схлипувати і зітхати, воно зовсім зневірилось,йому ставало дедалі важче дихати,а в очах темніло....Воно відчувало,що не доживе до ранку...
Раптом чийсь веселий і безтурботний голос змусив Маленьке Хоробре Самотнє Серденько розплющити свої заплакані блакитні дитячі оченята. Перед ним присів Великий Рожевий Метелик.
- А Ви знаєте, де знайти Любов?- лагідно спитав Він.
Та Серденько вже не мало сил говорити,воно лише мовчазно роздивлялось легкі барвисті крила Метелика.Метелик гладив Маленьке Серденько, і не зводив з нього погляду.Краєчком ока Хоробре Серденько помітило як з-за рогу вийшло двоє Прекрасних Серць.Пройшовши повз Метелика, вони взялися за руки і почали битись в десятки разів частіше. І тут Маленьке Хоробре Самотнє Серденько все зрозуміло!!!
- Любов.... - тільки й зуміло прошепотіти воно....І зупинилось.....
Але Любов не дозволила йому померти...Вона узяла його у свої руки, закутала у свої обійми і понесла й Маленьке Хоробре Самотнє Серденько у ту чарівну країну, яка щоночі йому снилась...


Любов завжди поряд.Не женіться за нею.Просто вірте в те,що вона існує.Вона обов*язково прийде до вас.

З ДНЕМ ЗАКОХАНИХ!

Якийсь дивнй сум долає мене щоночі.Я досі люблю його.Минуло багато часу, а й досі дозволяю собі мріяти про нього.Я багаторазово давала собі обіцянку триматись на відстані і не поновлювати з ним контакту,бо варто мені лише поглянути йому у вічі, як я знову хочу поринути в їх глибину.
Але разом з тим я дуже втомилась.Чому в житті нема прозорості?Чому навколо має бути обман,підлість, інтрига?Чому не можна обійтись без цього?чому доля не дає мені ні шансу бути з ним, ні шансу забути про нього?
Іроніядолі.Не можу бути ні з тобою, ні без тебе.
Я не відчуваю болю.Я не ображена.Я не маю в серці ненависті.
У мене є тільки любов і солодка туга за ТобоЮ.
Я боюсь виявляти свої почуття,хоча мені так хочеться віддати тобі всю ту ніжність, все те тепло, на яке ти заслуговуєш...Рік тому ти вперше поцілував мене.Ти сам пішов за мною і сказав що тобі холодно.Я тебе зігріла...
Вже рік ми могли бути разом...
Невже це нічого не означало?
Невже це була випадковість?

Цілую посмішку твою...
Як дощ - траву,
Як вітер - листя.
Ідеш...
Розгублено стою -
Усі шляхи мої зійшлися.
Усі дороги мої - тут,
Усі світи мої - біліють,
А ти - ідеш...
На тебе ждуть.
Я - зупинити не посмію.
Ну що ж?Іди.Нехай щастить!
А я - поплачу, посумую.
Я не ловлю щасливу мить,
Я тільки посмішку
Цілую...

(Який гарний...Якби я могла таке написати...Але виходить чомусь інше)

....Останній погляд -
І я здаюсь
Тобі чужою,
Ніби й не була...
Не була поряд,
Я так боюсь...
Нас було двоє -
Тепер одна!....

Останній дотик -
І я втікаю,
І не спинити
Політ думок.
А ніч коротка,
І все зникає.
Лишився тільки
Останній крок...

Останній подих -
Я задихаюсь
В твоїх обіймах,
В своїх сльозах...
Побудь ще трохи,
Дійди до краю,
Я бачу Всесвіт
В твоїх очах!....