Дневники

Велика Вітчизняна війна залишила гіркий чорний слід і в нашій родині. Мій прадідусь (по материнській лінії)Троян Дорош Авксентієвич, учитель за фахом, був учасником війни з 1941 по 1945 рік. Капітан, начальник інтендантської служби матеріального забезпечення евакошпиталю № 5443. Збереглася службово-військова характеристика на нього. Мав поранення, важку контузію. Нагороджений медалями та орденами. Інвалід Великої Вітчизняної війни. Після війни впродовж 50 років працював на педагогічній ниві. Був пер- шим директором Гайсинської середньої школи №4, разом з учнями висадив біля школи парк, був директором дитячого будинку, директором та зувучем багатьох шкіл, позаштат- ним викладачем Уманського педінституту. Він пережив важкі роки колективізації, голодомору (1933-1947 років). Починав працювати з посади навчателя 6 місячної школи лікнепу, потім був учителем молодшого концентру трудової школи на Полтавщині, звідкіля був родом.
Не обминула важка трагічна доля і його племінника Петра Артеменка.Український комсомольський поет кін- ця 30 початку 40 років загинув в гестапівській катівні. За фахом педагог, викладач Лубенського педінституту, секре- тар райкому партії, залишився в окупації у підпіллі. Розпо- всюджував листівками тексти своїх віршів-пісень, перено- сив їх від села до села, пристрасним словом боровся з фа- шистами. Підпільник-антифашист посмертно прийнятий до Спілки письменників України. Його ім’я золотом вкарбова- не поряд з іменами інших письменників, що не повернулись з фронтів Великої Вітчизняної війни. Його талант високо ці- нували Павло Тичина та Максим Рильський.
Нас – не зламають!
Великий гнів мого народу
Фашистських гадів спопелить!
Хто посягає на свободу –
Тому не жить!
Давно народ так мій говорить:
- Хто сіє вітер – бурю жне!
........
А ми вперед, на бій за щастя!
А ми незламна грізна рать,
Нас кличе правда до побіди,
І нас – нікому не зламать.
1941 рік.
А під Яссами загинув другий мій прадідусь, батько мого дідуся, Бойко Семен Петрович. Він був з’вязківцем.
У родині прабабусі її брат – моряк, юнак богатирської си- ли, красень, який служив у Севастополі до початку війни. Останній лист від нього отримали в березні 1941 року. Зали- шився Петро Бірецький навічно в далекій землі Криму, або в Чорному морі, безвісти пропавши.
Ще пам’ятаю прадідуся Серебринського Якова, який по- вернувся з війни інвалідом, втративши ногу.
Ось що залишилавійна нашій сім’ї. П’ятеро понівечених доль, страждань, болю. Болю тим, хто залишився жити, хто продовжував чекати довгі роки повернення сина, чоловіка, незважаючи ні на що.
Болю від ран, що не гоїлися, від мозолів ампутованої культі ноги.
Болю від втрати обдарованих молодих людей, чий талант міг довго служити людям, Україні. Не розкритий, розстрі-
ляний.
Залишається пам’ять.
Ми пам’ятаємо їх: рідних, близьких, чужих, незнайомих, всіх, хто пройшов шляхами цієї Священної війни і ціною свого життя, своєї крові – переміг.

Йому було ще двадцять,
Він жив у Хмільнику,
У тім чудовім краї
Де річка гарна - Буг.

Його усі любили
Віталися із ним,
Він був чудовим хлопцем
Веселим і смішним.
Здоровим, симпатичним
Допомагав усім.

Познайомилась я з ним
Коло кафе "Марина".
Він був з найкращим другом,
А я з подругою.
Ми весело сміяльсь,
Гуляли, спілкувались,
Так добре нам було.
Завжди допомогали
Один ми одному.

Одного дня він зникнув,
Поїхав він кудись.
Сказав - на заробітки,
Збрехавши нам усім.

Зустріла випадково
У місті я його...
Побачивши - заплакала
Але він, не побачив того.
А плакала тому, що
Він був вже без ноги
І жаль мені так стало
Тому, що дорогий мені.

Недавно я дізналась,
Що у роки свої
Лежить він у могилі
У Хмільнику ріднім.