Дневники

Я потерялась...я встречаюсь с Сашей всего чуток больше полугода...
мне 16,ему-в понедельник бу 17...когда я спросила что он хочет в подарок,он сказал:для меня будет очень дорогим подарком если ты мне ответиш на один вопрос.
и он его задал:ТЫ ВЫЙДЕШ ЗА МЕНЯ? этот вопрос звучал эхом весь вечер...
да,я люблю его...очень люблю! и он меня любит,я это чувствую,я это вижу!
я растерялась после этого...ему я только могла сказать:как?это так неожиданно,это как то не правильно...
место ответа он встал на колено и снова повторил свои слова....
он попросил дать ответ в день его рождения-21 января...
сказать нет,я не хочу,
сказать да...я бы очень хотела...но я не знаю....в чем то я не уверена,ведь до свадьбы надо ждать минимум полтора года...это много,за это время может очень многое изменится...
я боюсь...

"Часто мы говорим "не люблю",а в душе у нас текут слёзы... "

"Часто мы говорим "ненавижу",для того что бы мы сами не поверили в это..."

"Часто мы говорим "прощай", в надежде увидеть человека ещё раз..."

"Мы говорим "уйди" чтоб человек не видел наших слёз..."

"Мы говорим "никогда", когда знаем что это случится вновь..."

"Мы говорим "разлюбил(а)", когда боимся признаться в своих чувствах..."

"Мы говорим "я тебя забыл(а)", когда мысль о человеке не выходит из головы..."

"Мы говорим "я удалил(а) его номер", когда помним его низусть..."

"Мы надеемся когда нет никаких шансов..."

- Ты счастлива?
- Да.
- Почему?
- Потому что люблю.
- Кого?
- Его.
- А меня?
- Нет.
- Жаль.
- А ты счастлив?
- Да.
- Почему?
- Потому что люблю.
- Кого?
- Тебя!
- Но ведь я люблю другого!
- Но ведь ты счастлива?

нет! этоо моя жизнь...это мои воспоминания

память хорошая штука..если помнить все хорошее

я вчера встретилась с НИМ...я была удивлена на сколько же МЫ изменились за это время...я уже не та маленькая девочка которую ОН любил... посидели в кафе...ненапряжно поболтали...
сегодня я счастлива...я поняла что я все таки смогла отпустить свое прошлое....ведь у меня есть такое замечательное будущее!!!!

написал мне ОН такой стих:

Я могу тебя очень ждать долго, долго и верно ВЕРНО, и ночами могу не спать год и два и всю жизнь наверно. Пусть листочки календаря облетят, как листва у сада, только знать бы, что все не зря, что тебе это вправду надо. Я могу за тобой пойти по чащобам и перелазам, по пескам без дорог почти, по горам по любому пути, где и черт не бывал ни разу. Все пройду, никого не коря, одолею любые тревоги, только знать бы что все не зря, что потом не предашь в дороге. Я могу для тебя отдать все, что есть у меня и будет, я могу за тебя принять горечь злейших на свете судеб. Буду счастьем считать, даря целый мир для тебя ежечасно, только знать бы, что все не зря, что люблю тебя ненапрасно.




ну зачем все это????

Столько хорошего сейчас происходит, я давно не чувствовала себя такой счастливой и свободной... увы, былое все равно тревожит так некстати...
Но прошлое должно оставаться в прошлом...
Сейчас я понимаю, что так должно быть....

†Янгол-охоронець†
Зі створенням цього брудного світу на ньому були встановлені певні закони...Але всі закони встановлюються для того,щоб їх порушували,адже інакше просто бути не може...
Великий Бог сидів на своєму троні в глибоких роздумах...Він створив Землю,дав їй рослинність,воду,тварин,світло та темряву.Але Він напевне знав,що цього замало.Великий піднявся зі свого трону і наказав своїм янголам взяти чарівний пил та ровіяти його над Землею.Янголи так і зробили,і наступного дня по Землі ходив добрий десяток дивних створінь.
-Отче,хто вони?-запитав один з янголів,якого звали Морем.
-Це є люди...Тепер вони правитимуть на Землі,але під моїм чітким контролем.-відповів Бог.
-А що будемо робити ми?
-До кожної людини я призначу одного з вас.Ви будете їм допомагати і наставляти їх,але так,щоб вони про це не здогадувались.І називатиметесь тепер Янголами-охоронцями!Завтра вранці ви побачите своїх підопічних,а тепер спочивайте.
Наступного ранку всі небеса були дуже збудженими...Янголи хвилювались,адже перед ними було нелегке завдання.Через їхні хвилювання небо стало багряно-червоним і пурпурові хмари побігли по ньому швидким галопом.Через деякий час янголи все ж отримали імена тих людей,яких вони мали оберігати і захищати.Морем хвилювався більш за всіх.Йому на опіку дісталась дівчинка на ім’я Клодія.Вона була дуже чемною і гарненькою.Морем навіть замилувався тим,як вогненно-руде волосся дівчини грає іскорками на сонячних променях.Дівчинці не було ще й десяти рочків.Вона безтурботно бігала по Земному просторі,збирала квіточки та ягоди,купалася на річці біля водоспаду,ловила рибу,годувала пташок.Одним словом,вона жила в повній гармонії з природою...Морем міг годинами милуватися тим,як Клодія бігає поміж ромашок і при цьому дзвінко сміється від того,що висока травичка лоскоче її рум’яні щічки.
Так пройшло сім років.Весь цей час дівчинка зростала під бережливою опікою Морема.Він день і ніч очей з неї не спускав.Тепер Клодія вже була майже вісімнадцятирічною дівчиною.Її волосся сягало тепер до самих колін,а зелені очі стали сяяти ще яскравіше.За сім років багато чого змінилося на Землі.Люди почали об’єднуватись один з одним.Так з’явились сім’ї,потім з сімей виростали клани,з кланів-народи,а вже народи засновували свої держави і правили там.
Морем бачив,як його маленька дівчинка перетворювалась на прекрасну жінку,як вона знайшла інших людей,які взяли її до себе в сім’ю.Клодія дуже гарно малювала,і цим вона почала заробляти собі на життя.Вона малювала все і всіх:тварин,птахів,людей,пейзажі,натюрморти.Абсолютно все.Морем весь цей час був поряд.Він надихав її,допомагав вибрати правильний шлях.Якось,коли Клодія малювала один зі своїх пейзажів,їй стало недобре.Вона покинула картину і пішла до будинку.В цей час Морем ледь не втратив свідомість.Для нього Клодія-це найдорожче в його безмежному існуванні,і понад усе в світі він боявся втратити її.Лише у ту мить янгол зрозумів,що кохає її...кохає,не як янгол людину,а як чоловік жінку.Тоді він сів на камінь на берегу річки і застогнав від болю усвідомлення від його стогону на небі потемніло,сонце сховалось за гори,і по небі побігли грізні хмари чорного кольору.Морем відчув,як по його щоці біжить щось гаряче-то була сльоза-перша сльоза,яка бігла з очей янгола.Але та сльоза не була схожою на сльози людські...вона була червоного кольору....Тоді Морем згадав слова Творця:”Не дано буде вам плакати,як плачуть люди.І будете ви страждати через те,що ховатимете біль свій всередині себе”.
Янгол сидів і дивився на червоні краплі,що падали йому з очей і не міг зрозуміти,як таке може бути...За той час небо зовсім почорніло,і де-не-де почали танцювати блискавки.Ще хвилина і небо заплакало разом із янголом,і застогнало ще гучніше,ніж стогнав закоханий Морем.Він був у відчаї,адже він так хотів,щоб Клодія знала про те,як він кохає її...Та Морем знав,що це неможливо-Творець заборонив янголам являтись людям...
Морем застогнав ще більше і ліг на камені,обхопивши коліна руками...Дощ намочив його красиві білі крила так,що вони тяжко впали на землю...Так янгол пролежав декілька діб...Та одного ранку він почув,як хтось ходить поблизу нього.Морем розплющив очі і побачив її.Серце його зойкнуло і почало боліти...Клодія ходила ніби щось шукаючи і мугикала собі під ніс якусь пісеньку.Потім вона сіла на камені поблизу янгола,дістала своє приладдя і почала малювати.Морем підвівся і сів поближче до дівчини.Він жадно ковтав її аромат,гладив її волосся і врешті-решт янгол ніжно і непевно обійняв дівчину.В цей самий момент Клодія відчула щось поблизу себе.Вона відчула,як її серце почало скажено битися у грудях,намагаючись вирватись.Потім якесь дивне тепло розлилося по всьому тілу і запаморочилось в голові...Клодія і гадки не мала,що з нею відбувається.Та раптом вона схопила пензлі і почала щось дуже швидко вимальовувати на холсті...Морем не звернув на це уваги,він ласкаво дивився на свою кохану і ніжно вдихав прекрасний запах її тіла.Та коли Клодія закінчила малювати,янгол мимоволі глянув на картину.Його ніби електричним струмом вдарило,і він миттю відскочив від дівчини...На холсті було зображене те місце,в якому вони зараз знаходились.Яскрава річка,соковита трава,що мочила своє листя у прозорій воді,пістряві квіточки,які килимами стелились по берегу,а на камені біля води сиділа якась дивна фігура...вона була схожа на...Морема!
“Невже вона може мене бачити?!”промайнуло в голові янгола...Він був збентежений і наляканий...він просто не знав,що йому робити в такій ситуації.
-Я знаю,що ти тут!Хоч я і не бачу тебе,та я дуже добре відчуваю тебе!Скажи мені,хто ти?-вирвалося із збентежених вуст Клодії.
Янгол глянув на неї з острахом.Клодія все ще сиділа на камені,але обличчя її було білішим за крейду,з очей крапали сльози,а груди збуджено підіймались...
-Навряд ти почуєш мене,кохана...
-Я добре чую тебе...Але хто ти?-в очах дівчини замість страху з’явилась іскорка зацікавленості,-ти той,кого я намалювала?
-Так,це я.Але звідки ти знаєш,як я виглядаю?
-Я не знаю...просто в певний момент я відчула,що хочу щось намалювати...я малювала людину,та раптом щось спонукало мене домалювати цій людині крила...У тебе справді є крила?
-Так...
-То хто ж ти?
-Я-янгол.
-Янгол???Невже янголи існують насправді?Один із найстаріших мудреців розповідав мені про них в дитинстві...та я вважала,що то просто казки.
-Мабуть,то Мерлін розповідав тобі про янголів,чи не так?
-Так,саме він.Звідки ти знаєш мудрого Мерліна?
-Колись він був нашим братом...Та він настільки полюбив людей і їх життя,що відмовився від крил і покинув небеса.
-Як мужньо...Про це він ніколи мені не росповідав.
-Він просто не має на це права.Та й з роками життя на Землі він багато про що забув...Він же тепер просто людина і деякі знання йому не потрібні.
-Зрозуміло.А чому я відчула саме тебе?
-Тому,що я твій янгол-охоронець.
-Як це?
-Коли було створено людей,Господь вирішив,що ми маємонаглядати за вами і допомагати вам.Тож кожній людині було призначено такого собі янгола-нагляча.І нарік нас Всевишній янголами-охоронцями.
-Невже це мені не сниться?
-Ні,це не сон.
-Я хочу побачити тебе!!!
-На жаль,це неможливо...
-Як?Але чому ж?
-Нам заборонено являтись вам...
-А я наполягаю...Я ж змогла тебе намалювати,значить зможу і побачити.Тобто,якщо я внутрішньо тебе побачила,то побачити тебе зовнішньо мені буде неважко.
-Ти надто самовпевнена!
-Це ти мене цьому навчив!-вимовивши ці слова дівчина підскочила з каменя.Морем побачив в її очах блиск,якого не бачив ніколи до цього.Вона лукаво всміхнулася,сіла в позу лотоса і сконцентрувалась на своєм бажанні.
Спочатку янголові стало смішно з того,що його дівчинка виявилась настільки впертою і самовпевненою.Та через деякий час він відчув якесь дивне тепло навколо себе.Тоді Клодія відкрила очі і заніміла від подиву.Морем зрозумів-вона бачить його.
-Святі небеса!!!Який же ти красень,янголе!!!-закричала Клодія в захваті.
Морему стало дещо не по собі.Він навіть дещо засоромився від такого відвертого захоплення.
-Дякую...Але так не повинно бути...
-Не тобі вирішувати!Якщо я тебе бачу,значить так має бути!Послухай,янголе,а як тебе звуть?
-Нащо це тобі?Це неправильно!Ти не повинна мене бачити,а імені мого знати тим паче не повинна!
-Чому ти так переживаєш?Хіба ми скоїли щось погане?Ти ж не винен в тому,що я можу тебе бачити!
-Ти так вважаєш?Але чому так сталось?Я не розумію...Я маю летіти на небеса і спитати у всевишнього,у чім тут справа.
Морем вже розправив крила для тогощоб відлетіти,аж раптом Клодія накинулась на нього і міцно обїйняла.
-Ні!!!Ні,янголе,не роби цього,благаю!-з очей дівчини побігли сльози,-А якщо Всевишній не дозволить нам бачитись?!Що тоді?А,може,Він взагалі розлучить нас і приставить до мене іншого янгола?!Що тоді буде зі мною?А з тобою?Хіба ж ти не подумав про це?Ти ж кохаєш мене,янголе,я знаю,що кохаєш!Я побачила це в твоїх очах відразу...І я так сама закохалась в тебе...Закохалась без тями,закохалась з першого погляду!Будь ласка,благаю тебе,давай залишимо все як є...-Клодія ще міцніше обійняла янгола,і він відчув,як її гарячі сльози побігли по його тілу.
-Добре,Клодіє,я залишу все як є...Але не на завжди.Домовились?-він ніжно взяв у руки обличчя дівчини і витер з нього прозорі сльози,-тільки не плач,кохана.Все буде добре.
Тоді він міцно пригорнув її до себе і почув биття її серця.Згодом вони вдвох почули биття,і зрозуміли,що їхні серця б’ються в такт.Морем взяв дівчину на руки і сів разом з нею на камінь...
-Ти так і не сказав мені свого імені...-вимовила Клодія позіхаючи.
-Морем.Мене звати Морем...
-Красиве ім’я,Морем...Я кохаю тебе,Морем...-її голос перетворився на шепіт...
-Я тебе також,Клодіє...А тепер спи,кохана.
Наступного ранку вони прокинулись одночасно в тому самому положенні,що і заснули.А заснули вони у міцних обіймах.
-Доброго ранку,коханий!Знаєш,я так боялась прокидатися...Мені чомусь на мить здалося,що то був просто сон...
-Ні,кохана моя квітко,то був зовсім не сон.Як я радий,що можу обіймати тебе і відчувати тебе...Я відчуваю всі твої почуття до мене,і вони дають мені сили...
-А я дуже щаслива,що побачила тебе.Я втратила всіляку надію на те,що колись зустріну того,кого без тями покохаю з першого погляду.Я й гадки не мала,що моїм коханим виявиться янгол...
-Я теж ніколи не сподівався на те,що колись ми зможемо бути разом...Я так довго чекав на це...Я кохаю тебе,люба!-і він ще міцніше обійняв свою руденьку коханку.
Вона гралася його прекрасним чорним волоссям і закохано дивилась у його блакитні очі.Вони ніяк не могли відірвати погляд один від оного.Морем вплів у її волосся прекрасну червону квітку,а Клодія сплела йому розкішний червоний вінок і вдягнула на його прекрасну голову...Тоді їх очі знову зустрілися і вони не стрималися,і пристрасно поцілувались...Їхні губи переплелись у гарячому поцілунку.Янгол міцно притиснув свою кохану дівчинку до своїх грудей і змахнув своїми чорними крилами.Наступної миті ці двоє летіли попід хмарами.Клодія розплющила очі і заніміла від захоплення.Морем відніс її до чудової лагуни біля водоспаду.Вони весь день провели разом,граючись,балакаючи чи просто мовчки сиділи,опустивши ноги у чисту воду.
Ніч непомітно опустилась на землю.Морем сидів обійнявши Клодію.Вони дивились на зоряне небо і на повний місяць.Потім їх губи знов переплелись у солодкому поцілунку,і тієї миті вони розчинились один в одному.Тієї ночі вони злились в одне ціле...
Так пройшло декілька місяців...Клодія відчувала,як всередині неї росте плоть від її плоті і плоті її коханого,та вона боялась казати йому про це.Та одного дня морем помітив ,що черево її коханої має іншу форму...
-Чому ти не сказала мені одразу,Клоді???-кричав у відчаї янгол,-Як ти могла від мене таке приховувати?!
На очі дівчини навернулись сльози.
-Пробач мені,милий...-прошепотіла Клодія,і ридаючи кинулась в обійми коханого.
Морема це спантеличило.З його обличчя миттю зникла злість,він пригорнув кохану до себе і почав втішати.
-Нічого,мила,все буде гаразд.Все буде добре,не засмучуйся...
Тепер Клодїї потрібно було переховуватись від людей,адже про її зв’язок з янголом не мала знати жодна жива душа.Морем з Клодією прожили в лісі аж до того дня,як у них народилась дитина.
-Він прекраний.-сказав Морем,побачивши свого сина.
-У нього твої очі...-ледь прошепотіла Клодія.
-Він просто красень!Схожий на мене...і на тебе також.Він найкращий!
-Як ми назвемо його?
-Нехай буде йому ім’я Нифелім-син янгола і земної жінки.
-Прекрасне ім’я,як і сам він.
Весь цей час Морем з Клодією жили у повній гармонії і в палкому коханні.Вони і гадки не мали,що в місті,де жила колись Клодія її звинуватили у відьматстві і у зв’язку із самим дияволом.За її голову давали двісті золотих монет.А все це тому,що якась жінка побачила,як одного сонячного дня Клодія летіла по небу.І так як інші люди не могли бачити янголів,вони вирішили,що Клодія-відьма і почали розшук.До цього часу ніхто не міг знайти її.Але одного сонячного ранку...
-Ось вона!!!Хапайте її!-Якісь незнайомі люди схопили сплячу Клодію разом з дитиною і потягли за собою.
-Куди ви мене тягнете???Що вам потріьно від мене?Пустіть мене і мою дитину!-Клодія нічого не могла зрозуміти.Вона почала плакати і звати свого янгола на допомогу.
Морем в цей час був дуже далеко.Він розмовляв з іншими янголами і не зміг почути поклику своєї коханої.
В решті-решт Клодію принесли до міста і кинули до в’язниці.
-За що???-кричала,заливаючись гіркими сльозами Клодія-Що вам потрібно від мене і моєї дитини?
-Мовчи,відьмо!Ти розплатишся за свої гріхи!
Клодія плакала весь день.Їй було страшно...вона боялась за себе і за дитинку.Дівчина зрозуміла,що за них ніхто не заступиться.Всі люди вважали її відьмою.
Вона подумки кликали на допомогу Морема.Згодом він прилетів до неї.
-Кохана!
-Любий!
Вони міцно обійнялись.
-Чому ти так довго?Я вже думала,що більше ніколи не побачу тебе...
-Що трапилось?Чому ти тут?
-Люди вважають мене відьмою і хочуть покарати мене...Вони забрали нашого сина!
-Цьому треба завадити!Я полечу до Всевишнього!Він нам допоможе!-з цими словами Морем полетів на небеса.
Клодія гірко заплакала.
-Дуже на це сподіваюсь,кохання моє...Прощавай,мій янголе...
Наступного ранку до неї в підземелля прийшли якісь незнайомі люди у чорному.
-Вставай,відьмо!Прийшов час платити за скоїні гріхи!
В цей час Морем як раз чека на те,коли Господь прийме його.
-Заходь,Мореме!Що сталося?На тобі ж лиця немає!
-Отче!Я прийшов просити у тебе допомоги!
-Розумію...До речі,ти знаєш,що тво підопічну зараз ведуть на костер?За що?Ти повинен мені дещо пояснити,Морерме!Її знайшли в лісі тільки вчора.З дитиною.Де вона була весь цей час?!Де був ти???Чому її звинувачують у відьматстві?-Всевишній дуже лютився.Через це небо миттєво почорніло і на ньому почали плясати блискавки.
Морем опустив голову.Він розумів,що винен.Янгол все розповів,не приховуючи жодних дрібниць.
-Що ж,-згодом сказав Всевишній,-ви винні,і маєте платити за гріхи свої!Дитину вашу я врятую,та ви більше ніколи не побачитесь.Клодію зараз спалять на вогнищі.Ти будеш присутній при цьому!Твої крила горітимуть разом з її плоттю,і всі це побачать.І сьогодні ти востаннє побачиш сонце.а з завтрашнього дня ти будеш боятись його,як люди бояться смерті.Адже відтоді сонячне світло буде твоєю смертю.Ти житимеш лиш вночі і живитимешся кров’ю грішників.Ти ніколи не зможеш померти,як звичайна людина.І помреш лише по тому,як пройде достатньо часу для спокути гріха твого!Ім’я тобі буде Вампір.Люди боятимуться тебе.В жоден дім ти не зможеш зайти,і ховатимешся у печерах та на смітниках разом з щурами та летючими кажанами!Нехай буде так!-промовивши це Всевишні встав і тупнув ногою так,що небеса під Моремом розійшлися і він впав на землю.Янгол опинився посеред натовпу,який кудись дивився,затамувавши подих.Його падіння ніхто не помітив.Морем підвівся на ноги,протер очі і подивився туди,куди дивились всі люди присутні на площі.Коли він побачив вогонь,в очах його потемніло.Морем вмить зрозумів де опинився,і що він зараз має побачити.
Десь з-за рогу з’явився візок,на якому стояли двоє людей у чорному,які тримали руду дівчину.Морем одразу пізнав Клодію,і серце його зойкнуло в грудях.Візок під’їхав на площу і зупинився.Люди в чорному зійшли з нього і повели Клодію до стовпа на кострі.Морем з біллю дивився на те,як його кохану прив’язують до стовпа мотузкою.Потім запалили факели...Клодія спокійно дивилась на те,як загорілося сухе дерева під її ногами.Тієї миті вона побачила в натовпі безкрилого Морема і ледь чутно застогнала.Та янгол почув той стогін і відчув її біль.Вогонь палав все сильніше і з тріскотінням підбирався до ніг дівчини.Біля вогнища стояв Мерлін з дитиною на руках.Навіть цей безсмертний мудрець не зміг стримати сліз.Виявляється він викупив у людей “відьмину” дитину з умовою,що він зможе очистити хлопчика від “прокляття”.Морем був дуже вдячний за це Мерліну,та сказати він йому цього так і не зміг.Раптово янгол відчув гострий біль за спиною.Він закричав від болю.Перелякані люди розбіглись у різні сторони і побачили,як у Морема за одну мить виросли розкішні чорні крила.Наступної секунди закричала Клодія.Вогонь вже поїдав її ноги,і вона дико кричала від болю.Потім разом з нею почав кричати і Морем.Його крила спалахнули багряним полум’ям.Він впав від болю,та потім підвівся на ноги і закричав:
-Я не буду жити вічно без моєї коханої,чуєш,Отче?!Я краще помру разом з нею!!!-з цими словами Морем розкинув палаючі чорні крила і що було сили побіг на костер.Янгол стрибнув до своєї коханої і обійняв так міцно,як це було можливо.Вони на мить забули про біль і поцілувались так,як робили це колись сонячними днями на березі річки.
-Я не житиму без тебе,кохання моє!
-Я кохаю тебе,мій янголе!-ледь чутно прошепотіла Клодія-Доки смерть не розлучить нас!
-Доки смерть не розлучить нас...-ехом повторив за нею Морем.
Тоді він притиснув до себе свою руду коханку і склав крила так,щоб сховати свою смерть від чужих поглядів.Язики полум’я затанцювали навколо із новою силою.А з-під крил було чутно передсмертні крики закоханних...