Дневники

Я буду ждать тебя годами,
Давно забыв твои черты,
Сквозь холод, ржавчину и пламя,
И сквозь столетья темноты.

Неся истлевшие одежды
В песках оазис не найти,
И ни воды, ни полнадежды
Напиться млечного пути.

И всплеск волны такой короткий
В момент последнего броска,
И ни соломинки, ни лодки,
Ни кислорода полглотка.

Давно отслужены молебны.
Ни полутени на свечах.
Лишь чётки, крест и старый требник
И скорбный ангел у плеча.

В чужой толпе тебя не встретить
Ни здесь, ни завтра, ни потом.
И если не на этом свете,
То я дождусь тебя на том!

арпель 2006

Твой корабль так хрупок и так одинок в океане.
Так открыто чисты и ветром полны паруса.
Но зеркальная мнимая гладь столько раз ещё в жизни обманет,
И, поверь мне, нельзя всё познать до конца.

Разве в том виноват океан, что порою бывают мгновенья,
Где во мраке ночном рвётся волн оглушительный стон?
И в такие минуты не раз твой корабль потерпит крушенье,
Но никто не поймёт этот странный жестокий закон.

Как и всякий из нас, я ведь тоже
Обойти свои рифы не смог.
Да и ты врядли сможешь, но всё же...
Попутного ветра! Молюсь за тебя! Да хранит тебя Бог...

1991

Когда порой оттает корка льда
растерянных давно воспоминаний
и горечи несбывшихся желаний,
нахлынет в душу талая вода.

Но время не разрушит никогда
те призрачные, сказочные страны,
оно лишь усыпит, залечит раны.
И мы вернёмся в наши города.

1992

Я помню, как вошёл под призрачные своды,
Где лился дождь рубиновых сердец,
И время превращалось в миг свободы
Для тех, кто встретил счастье наконец.

Потоки сыпались с невидимых высот,
В задымленных лучах переливались.
И тысячи сердец, познав полёт,
О холод мрамора со звоном разбивались.

И било солнце позолоченных окон,
Осколки искрами пылали под ногами,
А я подумал, может этот звон -
Тот вечный голос, именующийся память.

Их души были, очевидно, так чисты,
Упоены прекрасного познаньем,
Что вознеслись до синей высоты,
Где смерть таилась в разочарованьях...

И может быть, ещё настанет час,
Когда мы всё понять способны будем сами.
А может, сердце каждого из нас
Когда-нибудь дождём прольётся в этом храме...

1991

Зал суда был почти полон. Сегодня слушалось дело Фалька Зимманга. Банковские служащие, юристы, финансисты, журналисты, представители городской общественности, эксперты по информационным системам, сверкая строгими стальными оправами и булавками на галстуках, сосредоточенно делали пометки в блокнотах, пока шло чтение дела.
Сам Фальк сидел на скамье подсудимых с отсутствующим видом. Если вначале он был весьма польщён столь широким публичным интересом к своим преступлениям, то теперь ему надоело выслушивать подробности собственных изобретений, на которые, к тому же, не дадут ни патента, ни авторских прав.
Но Фальк не сожалел даже об этом. Он вообще никогда ни о чём не жалел, равно, как и не имел обыкновения чему-либо особо радоваться.
А о чём, собственно, было жалеть?
Маленький городишко. Колледж. Университет в Гартенштайне. Блестящая, идущая вгору банковская карьера. К тридцати годам - весомое положение, высокая должность, уважение коллег. Далее для него весь график был выстроен до конца дней, просчитан и выстроен уверенно, выстроен профессионально, будучи в сотни раз твёрже и предсказуемее любых графиков валютного рынка. Никакого вызова ни себе, ни обществу. И вот гениальные финансовые махинации в особо крупных размерах через взломы и модификации компьютерных сетей.
- Время оплатить счета, - усмехнулся Фальк, - теперь, очевидно, конфискуют всё, а когда выйду, работа по специальности не светит. Придётся просто уехать. А пока есть уйма времени, чтоб всё продумать.
Он откинулся на спинку стула и закрыл глаза. Вспышки фотокамер вдруг напомнили ему грозовую летнюю ночь над озером. На миг вспыхивающие в темноте крест окна, ртутное зеркало воды, мелькающие в свете стробоскопа лицо и руки его первой любви. Когда это было? Было ли вообще?
Сколько времени он просидел так, Фальк не знал. Прокурор монотонно листал страницу за страницей. В зале слышались лишь редкие покашливания, щелчки фотокамер и шорох пишущих принадлежностей.
Но вдруг он встрепенулся, открыл глаза и несколько раз глубоко втянул носом воздух. Тонкий запах холодных женских духов несколько мгновений колыхался возле Фалька. Он еле-еле покачивался, как василки в густой траве, как утреннее стрекотание цикад, как марево раскалённого дня, как перья облаков в головокружительной синеве, дрожал, как солнечный зайчик в водопаде любимых волос, как прозрачные листья сентября, как далёкий голос в телефонной трубке. Если бы в этот момент кто-нибудь увидел удивление с крупинкой отчаяния в этих серых широко раскрытых глазах, то, очевидно, весьма бы удивился.
"...и приговаривается к пяти годам изоляции категории 2D без права личных свиданий с сохранением права на электронную переписку..." - произнёс судья.
Волны шёпота прокатились по залу и рассыпались, ударившись о стены. Многие головы вопросительно повернулись в сторону Фалька. С тем же выражением лица он встал и обернулся к стоявшему сзади полицейскому: "Скажите, приятель, а сколько, ну на Ваш взгляд, длится период сексуальной активности у человека?"
- Ну, если допустить, что годков, эдак от шестнадцати до... ну, скажем, пятидесяти пяти - шестидесяти, то получится что-то около сорока лет, - часто моргая пробормотал ошарашенный парень.
- Одна восьмая, Господи, одна восьмая... - задумчиво произнёс Фальк и уставился в пол.

Кажуть, у світі змінюється все, і лише люди залишаються незмінними. Чи то навпаки, все у світі лишається незмінним, і лише змінюються люди. А я, не лякаючись банальності, що є лише змученою правдою, скажу, що з моменту появи на Землі живих істот, впевнено незмінним залишається лише лайно! Спочатку динозаври продукують його горами і залишають у подарунок археологам, потім інші тварини продовжують цей процес, далі Адам з Євою, чи то Єва з Адамом з'їдають яблуко і розбігаються в різні сторони по райських кущах. А далі пішло-поїхало. І їх діти і численні нащадки Ноя, і нащадки нащадків, і віслюки їх, і коні, і верблюди, і кози, і ягнята, і телята; і в обозі, і в дорозі гадять собі де попало, аж доки лайна у світі не стає стільки, що, як то говорить літопис, ані в казці сказати, ані бульдозером зібрати. І тоді у мороці (чи то смороді) конюшен Авгія перший у світі асенізатор Геркулес виконує свій славнозвісний подвиг. І до сьогодні по всьому світі лайно виносять лопатами, виливають нічними горщиками і відрами, вивозять бочками і цистернами, а його менше ні на грам не стає.
Але сенс в тім, що поки відбувалося хаотичне зас...ня світу, всі народи і культури мали в собі щось спільне. Спочатку, щоб роз'єднати народи, Господь дає людству Вавілон, а згодом і поняття туалету. Вже в XV ст. до н.е. на Криті з'являються ями, через які перекачують воду. Єгипетські фараони користуються алебастровими кріселками, під якими розміщувалася скринька. Стародавні греки будують громадські вбиральні з мармуру. Римляни будують туалети для знаті з каміння і оздоблюють їх розписами на стінах, а для рабів і бідноти зводять дерев'яні сараї із дірками у підлозі. І тепер, скажімо, національно свідомий єгиптянин чи римлянин, дивлячись на якогось дикуна з півночі чи зі сходу має абсолютне право недбало кинути через плече щось на зразок: "Я з Вами поруч ср...ти не сяду!"
Кажуть, у світі змінюється все. Інші заперечують, що не змінюється нічого. Так воно, мабуть і є. Наприклад, поки на величезних обшарах земної кулі нічого не змінюється протягом століть, і монгольський пастух чи австралійський папуас єднається у своєрідний спосіб із природою, підтираючись жмутом трави чи листочком, англієць Джон Харрингтон винаходить наприкінці XVI ст. ватер-кльозет із навісним бачком. В 1778 Джозеф Брамах розпочинає серійне виробництво чавуних унітазів із кришками, в 1849 Стівен Грін розробляє U-подібний водяний замок, згодом Томас Креппер придумує ланцюжки до бачків, і нарешті в 1915 з'являється сифонний бачок, що є найпоширенішим у світі сьогодні. Більшість з нас бачить унітаз щодня і навіть не усвідомлює, що за статистикою, сантехнікою користується лише відсотків тридцять людства!!! А що ж тоді робить решта? Ну, бачите, кожен викручується, як може. В деяких країнах Африки, наприклад, волонтерські організації проводять акції під гаслами типу "Геть літаючі туалети!". Та й звісно, геть! Виходить такий собі малосвідомий громадянин, присідає будь-де за муром над кульочком, зав'язує, розкручує і жбурляє чим подалі, куди-небудь. А як писали у якомусь мудрому журналі, полієтилен у нейтральному середовищі розкладається протягом близько п'ятисот років.
Ну ми з вами, на щастя, живемо не в Африці. Ми у Європі живемо. Нам про це по телевізору щодня нагадують, і столиця в нас європейська, і якість європейська нам гарантована і т.д. Просинаюся я в європейському ліжку, чищу зуби європейською щіткою і пастою, і каву п'ю європейську, і виходжу на вулиці європейського міста. І дійсно, дивлюся, Європа, блін, і все тут. Навіть давно занедбаний підземний перехід на львівському Підзамче смердить сечею майже так само, як глухі закутки паризького метро.
Придумав хтось колись називати Львів маленьким Парижем. Чому саме Парижем? Ні, щоб назвати близнюком Кракова, чи то маленькою Прагою, чи сином Відня. Хоча і з Парижем спільне дещо є. Жаліються, мовляв у Нотр-Дамі часто несвідомі громадяни ховаються і цюняють прямо за колонами. У храмі?! У Львові на щастя до такого не дійшли, а калюж у під’їздах давно позбулися за допомогою кодових замків. Отже, як казав Т.Г. «й чужого навчайтеся і свого не цурайтеся».
На роботу приходжу до офісу, тьху, що за слово, не європейське якесь. Сказав би вже, що до бюро, чи до контори, чи навіть до учрєждєнія. Будівля величезна, купа фірм, купа поверхів, двері європейські і вікна теж. Телефони, факси, інтернет, камери, в сенсі відеоспостереження, а не позбавлення волі, звісно. І на кожному поверсі європейські на вигляд, особливо зранку, туалети. На підлозі плитка, на стінах плитка, двері до кабінок з ламінованої плити, унітази “Кolo”, умивальник теж, хоча, він скоріше овальний. До чого ж глобалізація уодноманітнила світ! Ну невже не можна внести до цього всього якийсь національний, етнічний елемент? Невже нічого рідного, як вишиванка, садок вишневий, козацька дума, гетьманова люлька нема? Нічогісінько? Є! Все ж таки є! Тобто нема. Нема туалетного паперу. Ні, не в сенсі, що він закінчився. Просто тримачів для нього навіть нема. І за що вони орендну плату беруть? Зате наявні європейські ідеали демократії. Свобода, братерство, рівність. Отже, будь ти директором, менеджером ланки вищої, нижчої, чи середньої, чи секретаркою, чи прибиральницею, мусиш впевнено крокувати коридором із рулончиком «Фантазії» чи, не дай Боже, «Кохавинки» у руці.
Над умивальником є один-єдиний кран лише із холодною водою. Ніякого рідкого мила, ані тримача з паперовими рушниками нема. А навіщо? Проте є ще одна ознака Європи. Сучасні, гарненькі смітнички у кожній кабінці. Вони зроблені з тонкої матової металевої сітки і мають форму баскетбольного коша. Заблукали бідолаги. Дверима помилилися. Ні, все ОК, це і є коши для паперів. Офісних. А тут папери не зовсім офісні, чи, м'яко кажучи, зовсім не офісні лежать собі естетичною гіркою у прозорому кошику. І хто в тій Європі придумав оці за...рані папірці в унітаз кидати, а інше сміття - у смітники з хитаючимися кришками? Їх же треба кидати у відкриті корзини, мабуть, для вторинної переробки.
Яких тільки чудес і світі не буває! Подейкують, бідні японці збудували унітази з музикою, яка мусить заглушати природні звуки, бо вони, мовляв, стидаються, що хтось їх ненароком підслухає. Нам, українцям, стидатися нема чого. І ось я мию собі приречено чашку під льодяним струменем єдиного європейського крана, коли в туалет заходить двоє чоловіків у костюмах. Не припиняючи якоїсь голосної будівельно - фінансової дискусії вони заходять до кабінок поруч, не звертаючи уваги на існування дверцят у тих самих кабінках. Чомусь задравши голови, вони оживляють розмову ніагарським шумом двох потужних струменів. Знизивши тиск у власних гідравлічних системах, вони защібають чорні костюмні штани і виходять геть. Феноменально! О, шановні жінки! Я вперше в житті вам заздрю.Заздрю відсутності необхідності численних вітальних і прощальних рукостискань протягом дня...
Отже, нічого в світі не змінилося. Ну не було колись змивних бачків, тепер вони є, але навіщо вони взагалі потрібні. Це європейців хай вчать кнопки натискати. Українцям це не притаманне і все. Не вірите? Пірнемо у глибину лінгвістичних досліджень. Один мій знайомий філолог, великий український патріот, що часто закидав мені періодичного писання на „вєліком і могучєм язикє”, розробив цілу теорію відображення національного менталітету у мові. Отже, для прикладу, хазяйновитість українця і недбальство росіянина він пояснював так: „Якщо росіянинові заманеться прогулятися, чи подихати свіжим повітрям, то він йде „на уліцу”. Ну бо так, все в нього довкола „уліца”, де стоять лише криві хати, попід якими "сідят на завалєнкє", або ж лежать п’яні москалі. А ось коли українець хоче вийти, то він каже „піду на двір”. Бо він має власний двір, господарку, худобу, а поруч - город і вишневий садок”. Ну що ж, друже, мабуть так і є. Згідно цієї теорії француз йде au toilet, англієць – до wash-room, поляк – до lazienki, одним словом, теж –вмивальні. А ось наш хлоп ходить на двір! Стоп! Як це? На власне подвір’я?! А чом би й ні? Хоча, мабуть, справжній козак ходить „до вітру”, (головне, щоб за вітром, а не проти.) Ну, а в таких умовах, звісно, ні кнопок нема, ні умивальника, ні мила.
Ось де вона розгадка.
Все в світі змінюється. І персональна латрина Великого Магістра Тевтонського Ордену в замку Мальборк XV cт. змінилася теж. Різблена кабіна з полірованих ретельно підігнаних дощечок, що висіла над замковим ровом, зірвалася з височенної башти і мальовничо приземлилася перекошеною будою з неструганих соснових дошок на схили Карпат почтку XXI ст., на озера Волині, на рівнини Вінничини і у кримський степ. А давньогрецькі і давньоримські громадські вбиральні з полірованого мармуру давно світять пробитими у бетоні дірами Херсонесу, Кафи та Овідіополя.
І тим часом, як європейці починають імпортувати з Японії унітази з підігрівом і вбудованим комп’ютером, що принагідно зміряє тиск і візьме аналізи, результати яких вишле пізніше мейлом до вашого лікаря, ми теж відкриваємо для себе щось нове. Я особисто відкрив одну річ. Одна моя знайома з Польщі розповідала як вони винаймали у Криму житло. То одна пані показувала їм кімнати, сад і т.д. А потім показала такий собі бетонний бункер поза садом. Підлога і стіни були з цільних плит, замість дверей висіла кольорова штора, а посеред підлоги червоною фарбою було намальоване коло. Знайома моя не здивувалася, оскільки дуже захоплювалася сюрреалізмом. Наприклад гіпсовий пам’ятник Леніну в одному з кримських парків, цілковито помальований срібною олійною фарбою, вона назвала Техно-Ленін – вождь кислотної революції. По закінченню оглядин садиби Беата запитала, де туалет. Господиня вказала на бункер. „Але, куди саме, перепрошуємо, ходити ?”- запитали гості. – „Ну так прямо у червоне коло і кладіть ,”- відповіла господиня...
Вік живи – вік вчися.
Я не знаю. Я би дітей вчив абетки змалку. Як колись у шкільних чи там заводських їдальнях всюди висіли таблички на зразок „Мойте руки перед... и зад”, я би у дитячих садках у туалетах порозвішував „Мийте руки після!”
P.s. З відомих мені п'яти громадських вбиралень у центральній частині Маленького Парижу сьогодні відкриті для загального користування лише дві. Мабуть, попит диктує пропозицію...

(Використано матеріали журналу "Зефір" і студії "Антимульт".)

Цей вірш я присв"ячую ПОЛІНЕЗІЇ у продовженя теми на
http://dnevnik.bigmir.net/view_article/dnevnik/161238/

Полінезії

Скільки сонця було дощового осіннього ранку,
Перехрестя жовтневих алей божеволіли в суміші барв,
Шаленіла блакить серед хмар понад скронями парку,
І дівчина у світлім плащі так відчужено йшла через парк.

Я не бачив очей, що дивились кудись поза простір,
Ані суму кармінових вуст, ані сліз, ані болю в очах,
Лише мокре волосся, блакить понад парком і осінь,
Акварелі розмитих алей і промокле вітрило плаща.

Паперовим човном силует пропливав у вітринах кав"ярень,
Розчинявся в заплаканім шклі, виринав у холодних струмках,
Під прозорим дашком напівсонної ще перукарні -
Перестук випадкових краплин і відлуння дверного дзвінка.

Я чомусь не спитав, за яким горизонтом імлистим,
І пісками яких берегів ти насправді блукала тоді.
Пам"ятаю лиш ранок суботній, і плащ і заплакане листя,
Дощ у місті, твій шалик і кола в холодній воді.

03.2006

С утра Захар собирался погладить сорочку.
Подогрев утюг, он плюнул на горячий никель. Комната наполнилась едким жёлтым паром. Захар хмыкнул, пожал плечами и выдернул штепсель.
Открыл дверь на балкон. Бессонная метель, кружившая всю ночь, улеглась, и теперь крупные снежинки падали ровно и прилипали к шарфам прохожих.
Он достал сигарету и щёлкнул зажигалкой. Затянулся. Фильтр приклеился к уголку рта, пальцы соскользнули и сжали тлеющий пепел. Захар промычал какое-то ругательство и стал судорожно тереть руку о штаны. Снова чиркнул зажигалкой. Огня не было. Попробовал ещё раз, ещё и ещё. Зажигалка издала лишь слабое шипение. Он чертыхнулся и бросил вниз бесполезную вещицу.
От нечего делать позвонил в службу точного времени. Короткие гудки. Положил трубку. Электронное табло на столе показывало замысловатые символы.
Снегопад усилился.
Пуховая тишина никак не увязывалась с истерикой летящих хлопьев.
- Ни красок, ни звуков, - подумал Захар, - белизна, точки, ниточки, клеточки, веточки, сеточка, всё прозрачно. Или: стерильный свет, кафель, никель, ель, но в конусе того же света. Для разнообразия - темнота.
Он набросил пальто и вышел на улицу.
Несмотря на позднее утро, бледно-зеленоватые фонари не выключили, и ... снился ранний зимний вечер, в снегу замёрзшие трамваи, и на столе её, пылая, звенят рождественские свечи. И снились синие ресницы, и губ холодные движенья, и Водолея колесницы... а, врочем, ему ничего давно уже не снилось. Он проваливался, едва донеся голову до подушки. Говорят, здоровый сон.
А в это время весь прогрессивный католицизм пылал сплошной рождественской ёлкой и благоухал хвоей, свечами, благовониями, сандаловыми шашками, марципаном, яблоками, орехами, корицей, ванилью, шоколадом, полиролями, аэрозолями, колокольчиками, шарманками, костёлами. С нездоровым блеском сияющих витрин машут руками Санта - Клаусы, Вайнахтсманы, Пэрноэли и гномы. Миллионы Щелкунчиков самозабвенно двигают квадратными челюстями, забыв о своём предназначении, и лет сто уже не встречаясь с Мышиным Королём. Трубят рога, бряцает упряжь, из оленьих ноздрей валит пар, по лесу разносятся звуки фанфар, но снега нет. И к счастью.
"... Как хорошо, что температура практически не падает ниже нуля, можно будет сэкономить немного угля, ведь он дорожает с каждым годом. Вы знаете, в прошлом году на Рождество был такой мороз, что под утро окно в гостинной покрывалось изнутри инеем. Хотя мы и топили по два часа в день, спать приходилось в спальных мешках. Всё-таки Гюнтер прав, что уголь нужно экономить. Правда в этом году дети не могут лепить снежную бабу, но зато не придётся убирать вазочки из палисадника и накрывать кусты плёнкой. А если Гюнтеру дадут несколько дней отпуска, мы поедем в Альпы..."
Захар не заметил, как добрёл до какого-то перекрёстка. Островок остановки был почти пуст. В сугробах слежвашегося снега выбитыми зубцами зияли проходы.
Открывающиеся двери трамвая разорвали заманчивый STIMOROL на S - M - OL, Small, the smallest, маленький такой, как зубчик чеснока, вымоченный в самогоне, Как затхло-кислый запах зимних вещей, как дурман дряных сигарет с примесью пота, как головокружительный аромат дешёвого мыла с радостным бризом валерьянки и гуманитарных таблеток, как жареный лук на лестничных клетках. "... О, Вы, конечно, извините, но у меня создалось впечатление, что все русские фрау зимой пахнут луком. Это ваша национальная еда?" Патриотизм заключается в гордом "Да!".
Девушка без оглядки бросилась к закрывающейся двери. Так на дорожном знаке изображают летящую косулю. Дальше долгий приближающийся вой автомобильного сигнала и шуршание шин по ледяной дорожке слились воедино. Захар машинально ухватился за попавшийся под руку пояс пальто и рванул на себя. "Бэха" пролетела мимо, ослепив его ледяным вихрем.
Снежинки падали в глухой тишине. Где-то уже матерился водитель, движения прохожих плавно замедлялись, менялись сигналы светофоров, на перекрёстке образовывалась пробка.
Она повернула изумлённое лицо. Тонкие правильные черты, полные трепетной свежести. Захар посмотрел на её выразительные губы и почему-то вспомнил яркую бабочку, приколотую как-то друзьями к ковру в гостинной. Аквариум нечаянно разбился и расплескал предчувствие дождя, к слюде стрекоз вернулась легкокрылость...
Такие краски живут лишь в радужных воспоминаниях, в детском мировосприятии и в сюрреалистических снах. Но из всего этого осталось только первое, да и оно ежеминутно испарялось, словно незакрытый спирт. Линяло, как новые когда-то джинсы, растворялось, как отбеливатель "ACE" и наконец доходило до совершенства. "Новый TIDE - потрясающая белизна!" Да такая, что потрясённому глазу и остановиться-то не на чем. А зачем?
- Господи, что же произошло? - наконец вымолвила она.
И тут захар заметил на снегу маленький чёрный кружочек. Он чернел, как кусок антрацита, как глаза азиата, как дно Коцита, как бархат бабочки официанта, словно клавиши фортепьяно и отверстия флейты-сопрано.
- Да ничего особенного, - ответил он, - вы просто пуговичку потеряли. Вот и всё.
Он поднял предмет, взял девушку за руку, положил пуговицу на замшевую ладонь её перчатки и зашагал прочь.

1998-2006

Итак, всю жизнь с раннего детства женщине сопутствуют сказки. Когда ей

8 лет - вы укладываете её в постель и рассказываете ей сказки
18 лет - вы рассказываете ей сказки и укладываете её в постель
28 лет - она сама укладывается в постель без всяких сказок
38 лет - она рассказывает вам сказки, чтоб уложить вас в постель
48 лет - она рассказывает вам любые сказки, лишь бы не ложиться в постель
58 лет - вы не вылазите из постели, чтоб не слушать её сказок
68 лет - если бы вам всё-же удалось затащить её в постель, вот тогда это точно была бы сказка!
78 лет - а что такое сказка? А что такое постель?

Ось вже десятий рік поспіль він час від часу приїздив до цого скверу. Приїздив зимою, приїздив восени, бувало, зранку, часом - під вечір. Але завжди робив одне і те саме. Опускав вікно у машині, відкидав спинку сидіння, клацав запальничкою (хоча, здається, були періоди, коли він кидав курити), зітхав і згадував, згадував, згадував...
Тоді їм було лише по дев"ятнадцять - двадцять. Дивно, але здається, на її вікні і досі - ті самі жовті штори. Цікаво, як вона тепер виглядає? Чув, мовляв, вийшла заміж, має доньку, яка, вже мала б ходити до школи, батьки, ніби здорові, та дідусь із бабусею ще живі. Ось і все. А вікна друга у сусідньому під"їзді вже давно замініли на сучасні, та й де він той друг? Живе десь чи то у Кракові, чи то у Варшаві, чи то розвівся вже, чи то знову з жінкою помирився. На Різдво чи то задзвонить, чи то напише, може й приїде, ну так все і розповість.
Але ж тоді, тоді все було зовсім інакше. Скільки було тих вечірок на дві гітари і три пляшки червоного. Скільки було книжок від Бьолля і до Саган, від Ремарка і до Міллера, від Ніцше і до Селенджера через Сартра, Бродського і Стуса в кишеньковому форматі. І все було попереду. Все було, наче у квітневому тумані. Все мало бути добре. Вона ж вчилася на факультеті іноземних мов. Вони і вчилися разом із тим другом, в нього ж і познайомилися, через неї ж на якийсь час і захиталася ця дружба, а потім минуло все, повільно, непомітно, перейшло, як хмара, перейшло і зникло. Господи, скільки ж тоді було амбіцій! Вони ж всі мусили кимось стати, хто лікарем, хто представником іноземної компанії, ще бозна ким, але ж, зрештою, кимось. Що з того, що в сусідньому гастрономі не було нічорта, крім оцту і черги за цукром по талонах, що з того, що в цей район ходив один-єдиний довбаний, а точніше - штук п"ять роздовбаних тролейбусів, що, набиті десь на кінцевій, проносилися мимо зупинки, як танки Т-34 в напрямку на Берлін, і що з того, що вона не раз після пар несла за сім зупинок сітки з картоплею з найближчого сільськогосподарського ринку (до речи, ковбасні вироби і м"ясо теж можна було побачити лише там, в семи зупинках від дому). Але ж все було попереду. Вона в цьому не сумнівалася, а він і не задумувався. Вони просто гуляли день за днем, місяць за місяцем у цьому сквері, кидали одне в одного осіннім листям, свіжим снігом, кидалися одне до одного із гарячими поцілунками, жадібно накидалися одне на одного в її кімнаті із вікнами на цей самий сквер, найчастіше вдень, коли батьків не було вдома. Та й що з того, що він не вступив тоді до медінституту і пішов до училища? Ну, казала її мама, що він для неї не пара. Але ж не при ньому казала. Все було попереду. Вона вчилася на німецькій філології. А до інституту він таки вступив, через два роки...
Напротязі всіх цих років в нього жодного разу не виникло бажання задзвонити до неї чи її побачити. Та й навіщо? Це ж все було тоді, тоді, коли все було попереду. Неймовірно, але з тамтого часу всі лавки в цому сквері вціліли, і навіть одного разу, якось перед Пасхою, встигли змінити колір.
Та одного разу вночі вона задзвонила сама. Звісно, дзвінок о такій годині міг бути тільки від неї. Де їй тільки вдалося взнати його мобільний? Та, зрештою, яка різниця. Її голос майже не змінився, а може, йому лише так здалося, тому, що вона майже нічого не говорила, вона лише дихала в трубку, можливо, плакала, а можливо, це взагалі був лише сон. Вона, як завжди в таких ситуаціях, була досить лаконічна і говорила прямо, безпосередньо, як дитина. Сказала, що хотіла би його побачити прямо зараз за адресою її бабці. Все.
Нічого дивного. Скільки людей сьогодні так далеко від нас, так далеко в часі, що ми навіть на пам"ятаємо їх рис, їх голосів, їх посмішок. Вони так далеко, що ми віримо, що втратили їх назавжди, віримо, що не побачимо їх більше ніколи. Вони так далеко, що ми просто ховаємо їх. Часами ми щодня проходимо під їх вікнами, проходимо мимо, а наші записники ретельно зберігають номери їх телефонів. Вони так далеко, лише на відстані однієї - двох кнопок на мобільному. Вони так далеко, що часто ходять тими самими вулицями, заходять до тих самих магазинів, живуть у сусідніх під"їздах.
Час призупинився, час неначе вагався, повертатися, чи ні. Поки він вдягався, йшов сходами, заводив машину, зупинявся біля магазину, кидав на заднє сидіння якісь пляшки та пакети, здавалося, що якась невидима рука десь крутить назад дещо погнуту годинникову стрілку із нальотом іржі. Ось цей самий під"ізд, (ці самі голубі дерев"яні ящики із вічно жовтими чудернацькими лопухами на підвіконнях сходової клітки), цей самий, до болю набридлий запах котячої сечі на хідниках. Ці самі двері, обиті довкола валиком сірого сукна привідкриті. А може, нічого й не було? Може надалі все ще попереду?
У темряві передпокою хтось кинувся йому на шию і він відразу відчув у себе на щоці волосся, таке незнайоме на запах, але дещо знайоме на дотик, чиєсь незнайоме тіло, але колись знайомий подих. Він не міг поворушитися, його руки були зайняті пакунками, йому не хотілося нічого говорити, та й не було, що казати. Він так і завмер у темній прихожій, їз тією знайомою незнайомкою, що висіла в нього на шиї. І запах парфумів змішувався зі слабим запахом алкоголю.
Потім в кухні вони пили за зустріч, за минуле, за спільного друга, за ті часи, коли ще все було попереду. Ні, за ці роки вона майже не змінилася. Її лице залишалося майже тим самим, лише очи були якісь сумні і потускнілі. Ще він машинально відмітив про себе, що її груди вже не так пружньо випирають під светром, та й стегна, обтягнуті голубими джинсами, дещо роздалися, втративши ту колишню дівочу стрімкість. Та й що з того?
А потім вона сиділа в ного на колінах і плакала, обнімаючи його за шию. Все ж мало бути так чудово. Все ж насправді чудово. В неї є донька, яку вона щодня збирає і відводить до школи. В неї є чоловік, військовий. Вона бачить його рідко, він якщо не на полігоні, то на кордоні, якщо не на кордоні, то ще десь у відрядженні. В них чудові стосунки, вони майже не розмовляють. А їм і нема про що розмовляти під час його нечастих візитів додому. Коли він мовчки їсть пізно ввечері на кухні, йому не хочеться розповідати ні про те, як набридають комари у соснових лісах біля польського кордону, ні про те, як якийсь капітан за п"ятьсот баксів з особи переводив по нахиленій гілці через контрольно - слідову смугу таджицьких та афганських нелегалів, а тим більше, він не має жодного бажання нічого чути ані про кельтський епос, ані про лірічну поезію Ніцше, ані про мемуари Марлєн Дітріх. Він просто мовчки їсть.
Вдень вона робить закупи, щось готує, миє підлоги, забирає зі школи доньку, годує її, робить із нею уроки, а деколи по суботах водить її у ляльковий театр, а часом у кіно на мультфільми.
Бабця померла позаминулої осені. Власне тоді вони переїхали з чоловіком і донькою від батьків до діда, тому, що його треба доглядати. Він лежить паралізований вже другий рік. Так, вона годує його з ложки, дає йому ліки, прислухається вночі із сусідньої кімнати, чи він дихає, міняє йому постіль і одяг і цілий час миє і миє все це лайно. Так, лайно, й що з того? Що з того, що наш обов"язок - мити за кимось лайно, тому, що, коли прийде на то час, хтось так само вперто, маємо надію, буде мити це саме лайно за нами. Все ж буде чудово!
В неї нема роботи, ніякої. Декретна відпустка переросла у відпустку по догляду за дитиною, а догляд за дитиною плавно перейшов у догляд за дідом. Вона шукає роботу, вона згідна на будь - яку роботу. Вона може прибирати, мити, готувати, давати дітям уроки німецької та англійської, й замітати вона може, і редагувати книжки, і перекладати, і прати вона може теж. Їй так потрібна хоч якась робота, яка б дозволяла їй доглядати за дідом та донькою.
Вони пили шампанське і домовлялися зідзвонитися. Вона просила його, в міру можливості, допомогти їй знайти відповідну роботу.
Так вони розмовляли у півголоса до світанку. Час від часу, вона виходила до кімнат дати дідусеві ліки і подивитися, чи спить донька. Потім вона і сама заснула, сидячи в нього на колінах. Він заніс її до великої кімнати, обережно поклав на канапі і вийшов, тихенько зачинивши за собою двері.
Він не задзвонив їй ані наступного дня, ані наступного тиждня, ані через місяць. Та й вона більше до нього не дзвонила. Вона була так далеко, нескінченно далеко, за якихось триста метрів від цього скверу, в домі, де жила колись її бабця, на відстані кількох кнопок у мобільному телефоні.