Дневники

Звуки сознания так тихи, приглушены,.
Закрыты все двери и свечи потушены
Замерзли огни мыслей и радости,
Приносит любовь раны и сладости.

Сотни машин идут по мосту,
Их сотни людей ведут, им не уснуть.
Им бы всем до утра дожить,
Они едут по городу, городу лжи.

Город, как город - скажите вы,
Может быть, в чем нибуть вы тоже правы,
Только, мог бы он, всех давно бы сожрал.
Что бы кушать ему не надо рта.

Город кушает деньги и власть,
Город собирает искушенья и страсть,
В городе собраны все ваши сны,
В город собирают лучьшие умы.

Лучьшие умы должны построить дом.
Дом будет людей называть скотом,
Но при этом улыбаться и зарплату выдавать,
В городе есть деньги, на остальное плевать.

В городе правит чья то рука
Эта рука достает облака,
Этой рукой управляется дом.
В городе есть люди и они нипочем....


В городе плавают пыль и смог
Каждый с собой взял то что смог
В городе плавятся металл и сны
В доме люди больше не нужны.

Большие люди сняли большой капитал,
Но однажды город поймет что устал,
Из сотен машин люди сотнями идут,
Им не страшно, они знают что их ждут....


Умные люди построили дом,
Хитрые люди забрали дом,
Рабочие люди возвысили дом,
Сильные люди уничтожат дом.

Умные люди построили дом,
Хитрые люди забрали дом,
Рабочие люди возвысили дом,
кто нибуть уничтожьте этот дурдом....

В нашей жизни полно забот
Мы не находим времени остановиться
И осмотреться из-под тени суков
Смотреть так долго, что-бы забыться.

И проходя, мы не увидим как прекрасен лес,
Мы не заметим белку что орехи прячет возле нас.
В реке звезду, созданную светом солнца,
Мы не увидим, как и звезды в небесах.

Не повернемся мы на быстрый взгляд красотки
И не увидим движений ее танца
Мы не увидим как ее уста
Украсит та улыбка,
Что кроется в глазах

Скучна жизнь наша и полна забот,
Заботимся о всем, но не увидим мы
Как наше время уплывет.

I
У пошуках своєї долі
Я віднайшов лише тебе
У пошуках нової волі
Я став невольником любові

А твої очі - вязниця
Де спочива моя душа
А в серці твоїм є криниця
І в ній тече жива вода

Приспів:
Відпусти мене, бо рани вже на серці,
Таке болюче кохання моє.
Відпусти, чи дай води з тої криниці,
Та вода - кохання то твоє.

II
Хотів літать, як птах у небі
Та як птах у клітці я,
Хотів відлетіть в краї далекі,
Та не пуска душа моя.

І та вязниця - то палаци,
І в ній живе душа твоя,
Моя душа твою шукає,
Та вже не знає вороття.

П-р

У пошуках своєї долі
Знайшов я лише страх та біль.
У пошуках нової волі
Попав я в полон почуттів.
у пошуках своєго щастя
чи міг я знати, що знайду
Криницю тую пересохшу
Й що біля неї пропаду.

П-р

Почему мне иногда так тяжело дышать,
Каждый вздох дается все тяжелей и тяжелей,
Хочется упасть, забыться, или в даль бежать,
Чтобы прибежав упасть, забыться?

Почему на небе иногда пропадают краски,
Вода не утоляет жажду больше,
Я вижу как тяжелы на людях маски,
Я понимаю как тяжела она на мне?

Почему такая сложная жизнь бывает,
И нету радости в минутах счастья,
И сердце так тяжело временем страдает,
И как сильно нас убивает пустота?

Почему от правды нас разделяют лишь слова,
В душе кричим, а внешне так немы,
Три слова не можем вымолвить даже по слогам,
Иногда они стают смыслом жизни...

Что делать когда так тяжело?..

Кто бы взял меня на небо?
Если даже его нет,
Люди веряn в него слепо,
Значит есть туда билет.

Кто бы взял меня на небо?
Не надолго, хоть на час.
Я б тогда поверить смог бы,
В небеса и во всех вас.

Вы все ангелы и боги,
Люди молятся для вас,
Но никто нас брать не хочет,
Путь давно закрыт для нас.

І
Дощ ллє невпинно,
Світло згасає.
Дощ зу пинився,
Життя завмирає.
Біль і кохання
Злились воєдино.
Стільки часу минуло,
Я – безумна дитина.

Дощ ллє невпинно,
Він – вже не свято.
Він відучився
Мені життя дарувати,
Він не забув
І не дає забувати,
Він - це лиш згадка,
Що я вмію кохати.

П-р:
Мабуть ти маєш сталеві нерви х4

ІІ
Ніч та минула,
Не минуло кохання.
Моє імя
Ти повторила востаннє.
Ти, мабуть, забула,
А, може, й не знала.
Ти навіть була зі мною,
Та мабуть не кохала.

Ніч та минула
І стільки часу до неї.
Скільки я вірив
У свої ідеї?
Ми залишались,
Щоб в ту ніч піти,
Завжди було “ми”,
А тепер “я” і “ти”.

П-р.

ІІІ
Щастя лиш спокій,
А не вічне кохання.
Буває кохання,
Буває останнім,
Воно часом приносить
Щастя й дитину,
А часом купує
Мотузку та мило.

Дощ ллє невпинно,
Я памятаю,
Як його ти любила
Я був тоді там.
Я не забуду
Ніколи й нізащо,
Ні твої очі,
Ні голос, ні плачу…

То звідки ж я знаю, що ти маєш сталеві нерви? х4

Я точно бачив,
Губи мають колір рубінів.
Я бачив очі,
Вони кращі сапфірів.
Я памятаю волосся
Золотом вкрите.
Я відчуваю ці руки,
Дотик шовком укритий.

Звідки ж я знаю, що ти маєш нерви зі сталі?
Чому відчуваю, що ти граєшся далі
Із моїм серцем uраєшся далі,
Цю іграшку ти розбереш на деталі.

Я добре знаю, що ти маеш сталеві нерви. х3
Я добре знаю, що ти маєш серце із льоду.

П-р.

Прокляті звички, дим туди-сюди снує,
Візьму в кавички все що мене дістає.
Невдала рима, сам не знаю що несу,
В цей білий день щось про себе розкажу.

І
Вже не цікавить мене ця твоя брехня,
Звичайні люди називають ще її життям,
Всі вони мріють про добробут, гроші і пости,
Всі досягають високої мети.

Моє життя несеться чим скоріш кудись,
Воно брехня, але мені його дали колись.
Малий ручій, вливається в стрімкий потік,
Зміст течії від мене вже давно утік.

П-р

ІІ
Було кохання, минуло вже воно давно
Злилося з тим, шо називаєм ми лайном,
Воно прокляте і не хочу більше я його
Воно моє не було нічого твого.

Для мене ти важливою колись була,
Боліло серце після того як пішла,
Але не стало більше того відчуття,
Тепер я вільний, прекрасне таке почуття.

П-р

А дим летить, летить на захід сонця,
Зимову мить бачу зі свого вікна,
Я сам собі зробив таку підлянку,
Я став залежний від наступного світанку.

Старые храмы, со злата купола
Возвышаются у мощеной дороги.
Есть тысячи религий, у верующего она одна,
Он верит в то что ему помогают боги.

Есть тысячи религий, есть до хрена людей,
Все они верят что их бог настоящий.
Они дерутся, они превратились во зверей
Плевали все они на гуманизм, да и на мир горящий.

Они дерутся, ну а мир горит,
Горит и храм и дома горят,
Горят в них люди и мать средь них кричит,
Ее дети превратились в обугленных янголят...

Зависшие мухи над монитором,
Не могут уйти, их тянет на свет.
Они зачарованны, устроили ссору,
Ищут место и способ как лучше присесть.

Как люди, почти...

Только люди считают умнее себя,
Но тоже зависли над кусочком пластмассы
Ему поклоняются, выделяют из массы,
Видят картинки и веруют в них.
Звуки слышны, как один все правдивы,
Приятные лица рассказывают как жизнь красива.

Мозги нам забили, глаза нам закрыли
Одним лишь экраном со звуком и сном.