Дневники

Я ушла, небрежно попрощавшись,
Пожелав удачи по пути.
Белый снег, тихо под ноги павший,
Так хотел мою грусть замести!
Я ушла, охладив твои чувства
И жестоко убив мечты.
Уходила я под руку с грустью,
Хоть смертельно боялась уйти.
Я ушла. Был февральский вечер.
Тихо плакала наша любовь.
Ты держал её нежно за плечи,
А по сердцу стекала кровь.
Я ушла. Ты остался с нею.
Тихо-тихо она умерла.
«Я не буду больше твоею,» -
Говорили мои глаза.
Я ушла. Пролетели годы.
Сердце стало как-будто немым.
Кто-то в жизнь мою часто заходит,
Но никто не остался любим.
Как давно, как давно это было!
Я ушла лишь сказав «Прости!»
Мое сердце тебя не забыло,
Хоть давно разошлись пути.
И, спустя столько дней одиноко,
Верю, счастье ещё в пути.
Знаю – правильно, хоть и жестоко,
Что смогла я тогда уйти.

И пусть всё, что было раньше,
Навсегда останется с тобой.
Вспоминай меня, прошу, не плача,
Вспоминай меня с улыбкой, милый мой.
Забывай плохое. Без оглядки
Мчись, от жизни забирая всё.
Только иногда, и лишь украдкой,
Вспомни, что давно уже прошло.
И когда-то, сидя у камина,
О котором мы мечтали так давно,
За плечо любимую обнимишь,
Попивая крепкое вино.
Ты себе признаешься: „Я счастлив!”
И с улыбкой вспомнишь обо мне...
...Что тогда с тобою потеряли,
Ценим мы сейчас уже вдвойне.

І як забути те, що було?
Як можу я сказати НІ?
Мабуть, усе ще не минуло,
Бо й досі снишся ти мені.
Ні, я не зможу, не зумію,
Я не звільнюсь від цього сну!
До смерті спати я волію,
Зміню реальність на мару.
Не зможу я піти від тебе,
Ти мій магніт, я не втечу.
Я підіймусь з тобою в небо
І за крайсвіту полечу.
А поміж хмар я там заплачу,
Дощем моя сльоза впаде.
Надіюся, земля пробачить
Мій гріх – що ще люблю тебе.
Якщо ж пробачити не схоче,
Лишусь з тобою серед хмар.
Дивитимусь у твої очі
Серед ілюзій і примар.
І доти не спущусь на землю,
Поки не скажеш ти:”Іди!”
Я душу з тілом відокремлю-
Душа шукатиме сліди
І йтиме завжди поруч тебе,
Через пустелі і сніги.
За неї тіло змолить небо,
За щиро скоєні гріхи.

Пекучий біль несамовито
Розірве серце на шматки.
Уривки пам”яті ще зітреш,
Але не стерти самоти.
Забудеш біль, образи, сльози,
Час добрий лікар, як не як.
Але життя несвітла проза
Не зникне з пам”яті ніяк.
Малюнки осені на серці-
Пейзажі сірого дощу.
Якщо судилось мрії вмерти,
Я запалю одну свічу
І буду гріти свою душу
Від полум”я марних надій.
Я не згорю, я жити мушу!
Хай час лікує весь мій біль.

Відкрила чисту сторінку. Хочеться щось написати. Вірш. Поезія.. Це щось таке середньовічне, старомодне, смішне в очах нинішнього світу. Але таке невідворотне, незвично чисте і забуто-святе.
Хочеться відкрити чиєсь серце і написати в ньому вірша про щось добре, те, чого нині так мало, так бракує. Хочеться подарувати комусь відчуття дитячої легкості, підліткової закоханості, юнацького запалу. Чомусь воно уже забулось і затерлось, читається з пам”яті як стара добра казка, і зовсім не про нас. Хочеться повернути казку в серця, передчуття свята, відчуття щастя від блиску різдвяної ялинки, радісне передчуття чуда напередодні Нового року...
Чому ми втекли від цього? Закрили у якісь комірки на горищі пам”яті і боїмось бодай на мить випустити. Для чого ж тоді життя, якщо проживати його без віри у чудо? Хіба краще віддаватися страху, що чуда не буде? Нехай і не буде, але принаймні прожити його передчуттям краще, аніж боячись втратити те, чого ще не знайшов.

Як хочеться краплиночку,
Маленьку краплю радості!
Забути б про рутину цю,
Віддати себе слабкості,
Побути просто жінкою-
Беззахисною, ніжною,
Легкою, мов сніжинкою –
Кожної миті різною!
Щоб танути від пестощів,
Захоплюватись силою,
І серед інших безлічі
Бути одною – милою.
Часом бути наївною,
Часом непослідовною,
Але завжди чарівною –
Розкутою чи скромною.
І час від часу, іноді,
Творить якійсь дурнички
Й тоді за них у відповідь
Кривить невинне личко!
Йти по житті із легкістю.
Цінить найменші радощі!
Й без зайвої відвертості
Ховати силу в слабкості.

Люблю наші українські традиції. Весільні обради особливо. І не тому, що вийти заміж для мене - ідея фікс. Просто це дійсно веселий обряд. Особливо викуп нареченої. Наслухатися можна про неї - прямо, ідеальна дружина буде. :) Так все гарно в цей день, що зовсім не хочеться думати, що щось може бути не так в цих молодят.
Чи відповідально ви відноситесь до створення сім"ї? Чи можна в цьому ділі розраховувати, що "якщо не вийде, то з кимось іншим буде краще"? Чи припустимі для вас чернетки "сімейного життя"?

Мело, мело по всей земле,
Во всех пределах,
Свеча горела на столе,
Свеча горела.
Как летом роем мошкара
Летит на пламя,
Слетались хлопья со двора
К оконной раме.
Метель лепила на стекле
Кружки и стрелы,
Свеча горела на столе,
Свеча горела.
На озарённый потолок
Ложились тени.
Сплетенье рук, сплетенье ног,
Судьбы сплетенье.
И падали два башмачка
Со стуком на пол,
И воск слезами с ночника
На платье капал,
И всё терялось в снежной мгле,
Седой и белой,
Свеча горела на столе,
Свеча горела.
На свечку дуло из угла
И жар соблазна
Вздымал, как ангел два крыла
Крестообразно.
Мело весь месяц в феврале,
И то и дело
Свеча горела на столе,
Свеча горела.
И падали два башмачка
Со стуком на пол,
И воск слезами с ночника
На платье капал,
И всё терялось в снежной мгле,
Седой и белой,
Свеча горела на столе,
Свеча горела.
И падали два башмачка
Со стуком на пол,
И воск слезами с ночника
На платье капал,
И всё терялось в снежной мгле,
Седой и белой,
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

сиджу в асьці зараз. з тим, кого любила. і люблю зараз. з тим, хто був першим і єдиним.і так дивно на душі. вертатися не хочу і не буду. а далі - не знаю, як. так страшно, що нікого більше так не полюблю, нікому не зможу бути такою рідною. воно мене не відпускає, а я так стараюсь.
П.С.він мені сьогодні снився. і написав перший раз за півроку. йому теж снилася я. дурдом.

До закінчення університету ще 2 роки,а я вже зрозуміла, що ця спеціальність - не моє. Продовжувати вчитися чи міняти щось вже?