Дневники

http://www.youtube.com/watch?v=g8yQ0T7fNtw

Какими голиафами я зачат -
такой большой и такой ненужный?
В. Маяковский

Серая комната, окно зашторено. Телефонный звонок, слёзы, лезвие. Наложила жгут, уже второй раз за неделю. Ещё полежала немного поплакала. Вчера по накурке мне в голову пришла мысль - возможно, если меня бросают - надо этому радоваться? Может быть это бог, судьба (или ещё что-то, во что я не верю) таким образом защищают меня от людей, с которыми я не была бы счастлива. Может это что-то вроде предохранения меня от моих же желаний. Или способ показать мне что я вечно выбираю не тех....

Залезла в интернет. Всё идёт своим чередом. За пределами моей квартиры большой мир. Но я сижу в ней как премудрый пескарь. Я боюсь. Я очень боюсь.

Let me feel - I don't care if I break down!
Let me fall - even if I hit the ground...
And if I cry a little, die a little - at least I know I lived...just a little

Each night I cry in my sleep
each night I see ur face
I'm a perfect cheater
and I wish to cheat on you....

По линиям ладони течёт моя жизнь. По линиям ладони читаю я свои страхи и сны. Пять листьев каннабиса - пять листов исповеди.
Промокшие страницы моей жизни - кто заполнит их, кто прочтёт? Моё время - мой катарсис. Кто назовёт меня гением за глупую фразу брошенную на жернова вечности и перемолотую в пыль слезливой банальности? Моё сознание перетекает из состояния саможаления в состояние самообожания. Моё счастье, выкроеное из полиэтилена, настолько огромно, что не вмещается в мою крохотную душу.
Мы с тобой - стрелки циферблата, на котором погибают наши же минуты. Воскообразны ваяния нашей фантазии, по которым мы может лишь гадать что будет с нами. Это не так страшно как гадать по руке. Горечь от прошедших побед остаётся на языке в виде гашишных смол. Наши удачи растят наше тщеславие, наши поражения делают нас сильнее - мы делаем выбор в пользу сладкого саморазрушения. Реальность - это убежище для тех, кто боится наркотиков.
И среди всех этих мыслей стойкой доминантой остаётся одна - наименее рациональная: "ты мне нужен". вот так просто.

I'm a perfect liar, let me lie to you - you'll love it!

Десь тут на спині - пам'ятаю - були крила
а десь між рожевих простирадел - був спогад про тебе
Заплющ очі. Бог любить тебе.
Десь на чужій дачі на ковдрі лишились плями кохання
Ми загинули за один день, немов метелики
Заплющ очі. Бог випробовує тебе.
Я перебираю соломинками пальців пожовклі слова
ти мені потрібна. як їжа чи повітря. не більше.
Заплющ очі. Бог забув тебе.

Я девочка, которую выгнали из собственного дома, потому что я призналась матери, что я лесбиянка.
Я проститутка, которая работает на улице, потому что никто не хочет принять на работу транссексуальную женщину.
Я сестра, которая крепко обнимает своего брата-гея этой ночью.
Мы родители, которые похоронили свою дочь слишком рано.
Я мужчина, который умер в одиночестве, потому что ко мне в палату не пустили человека, с которым я прожил 27 лет.
Я ребенок-сирота, просыпающийся ночью от кошмаров, потому что моей единственной любящий семьей могли быть двое отцов. Хорошо бы они могли усыновить меня.
Я думаю, я – счастливчик. После нападения я был в коме три недели, но спустя год, я, вероятно, снова смогу ходить.
Я не из тех, кому повезло. Я убил себя за несколько недель до окончания школы. Я просто не мог всего этого вынести.
Мы пара, которой было отказано в съеме квартиры, как только оказалось, что двое мужчин хотят снять комнату с одной кроватью.
Я человек, который не знает, каким туалетом воспользоваться, чтобы избежать скандала и вызова охраны.
Я мать, которая не может увидеться с детьми, которых я выносила, нянчила и растила. Суд решил, что я недостойна быть матерью, раз я живу с другой женщиной.
Я жертва домашнего насилия, на которую сразу стали косо смотреть и постарались побыстрее отделаться в службе поддержки, когда поняли, что мой партнер – женщина.
Я жертва домашнего насилия и мне некуда обратиться за поддержкой, потому что я – мужчина.
Я отец, который никогда не обнимал собственного сына, потому что всю жизнь боялся демонстрировать чувства к другим мужчинам.
Я преподаю домоводство, хотя хотела быть тренером по спорту, пока мне не сказали, что «они все лесбиянки».
Я мужчина, который умер, так как врачи скорой помощи прекратили лечить меня, поняв, что я – транссексул.
Я человек, который все время чувствует себя виноватым. Мне кажется, что у меня не должно быть недостатков, раз мне приходится жить в обществе, которое ненавидит меня.
Я человек, который больше не ходит в церковь. Не потому что я потерял веру, но потому что для «таких как я» двери церкви закрыты.
Я человек, который вынужден скрывать то, в чем больше всего нуждается этот мир – любовь.

Воспроизведите этот пост, если вы считаете, что гомофобия – это неправильно

Сиділа вдома цілий тиждень. Цілий тиждень сліз та драпу. Божевілля дихало в потилицю. Взяла револьвер і пустила кулю в праву скроню(і де я взяла револьвер?!) Але справу зроблено, яка тепер різниця?... Піднялася з холодної підлоги і подивилася на своє тіло. Вкотре стало себе дуже шкода, зі сторони я мала ще жалюгідніший вигляд. Дурненька мала в рожевій майці, з синцями під очима та простріленою скронею. Поруч лежала гільза. Той клятий револьвер був таки справжній! І тут мені чомусь дуже закортіло зателефонувати Л. Уявляєте, я щойно вчинила самогубство, і перше, що мені спадає на думку - зателефонувати ЙОМУ! Мабуть я сильно пошкодила собі мозок тією кулею... Отже я переступила через себе(на цей раз буквально) і підійшла до столу щоб взяти телефон.
- Алло!
- Сім дні-і-і-і-і-в, - прошипіла я у слухавку і одразу виказала себе дзвінким реготом.
- Привіт!, - він завжди так привітно розмовляє, ніби дійсно радий мене чути, - як твої справи?
- Привіт... в мене все чудово. Я щойно застрелилась.
- Дійсно? Тобі не було боляче?
- Я не пам'ятаю. Начебто не було.
- Слава богу! А нащо ти це зробила?
- Не знаю. Може трава закінчилась... або чорнила, - тут я знов зареготала. Він же ніколи не читав Маяковського, та й ті, хто його читав мабуть не второпали б, до чого тут чорнила.
- Які чорнила?
- Не зважай. Ти прийдеш на мій похорон?
- Звичайно. Дарма ти це зробила. Мені тебе не вистачатиме. - його голос став майже сумним.
А може йому насправді було сумно. Якось він зателефонував мені надвечір і ми розмовляли цілу годину або й більше і я розповідала йому про якогось хлопця, який мені тоді подобався, а він слухав. Він не сказав, що йому нецікаво і не образився. Він почав давати мені поради. Дружні поради, розумієте? Той, що був закоханий в мене, розмовляв зі мною про якогось мого хлопця. Це мабуть тоді я теж закохалася в нього...
- Алло, кицю, ти ще там? - я мабуть надовго заглибилася у спогади. Але в мене чомусь зник настрій з ним розмовляти. Може через оте знущальне "кицю". Я навмисне подихала у слухавку перед тим як повісити її - нехай не думає, що нас роз'єднали. Дійсно, мозок я пошкодила сильно.
Я сіла в крісло і знов подивлася на себе. Я лежала в дурнуватій позі, з не менш дурнуватим виразом обличчя, майка стала рожево-червоною від крові. Я сиділа і уявляла як зайде мама, яка в неї буде істерика, можливо навіть, що в неї станеться інфаркт. Тоді ми удвох будемо лежати на підлозі моєї кіманти, допоки не прийде батько і не виламає двері. Або міліція чи ще хтось, я не знаю хто виламує двері в таких випадках. І всі будуть плакати, і родичі приїдуть з усієї України і теж будуть плакати на похороні - навіть ті, що ніколи мене не бачили. А ввечері підуть гуляти по Хрещатику чи по андріївському і пити пиво. Принаймні так було, коли помер дідусь.
Від таких роздумів у мене зовсім зіпсувався настрій і я вирішила піти на вулицю, щоб не бачити себе, реакцію мами, а надто - сірі шпалери у великі квадрати(а років у тринадцять мені вони так подобалися). На вулиці було дуже непогано, от тільки сонце сліпило очі. Але це нічого, я взагалі люблю сонце... чи доречніше сказати "любила"? І тут я подумала що так будуть казати на моєму похороні: "Вона любила те-то і те-то". Мені навіть стало смішно. "Вона була дуже порядною людиною", тут я взагалі розсміялася. Так казали про мого дідуся. Так казали про всіх. А чи не спадало комусь на думку хоча б після смерті з'ясувати яка була людина насправді?
Мені вже ставало погано від власних думок, коли раптово мою увагу привернула маленька дівчинка, що годувала собаку морозивом. Морозивом, яке її мама купила д л я н е ї. Діти... Вони чинять так, як підказує серце. Дорослі чинять так, як вказують правила. Тільки ми, підлітки, вже не діти, та ще не дорослі, не знаємо як чинити нам. Це жахливий час. Коли починаєш жити за правилами, проти цього миттєво повстає твоя дитяча половина. А якщо підкоряєш свої дії поклику серця, все суспільство стає твоїм ворогом. І вся твоя свобода полягає в тому, що є можливість обрати, з ким боротися - з самим собою чи зі світом дорослих. Жахливий час. Ви вже повірте мені, тепер я точно знаю, що кажу.
Увесь цей час я не могла відвести очей від тієї дівчинки. Вона вже згодувала морозиво собаці, її мама навіть не здогадалася про це, коли повернулася. І я дуже зраділа, що її мама не дізналася і не почала її сварити. Було б непогано, якби всі дорослі, особливо батьки, примусово читали "Маленького принця" хоча б раз на тиждень. Але і це наврядчи б спрацювало.
Дівчинка пішла з мамою, а я спустилася в метро. Люди метушилися, поспішали й штовхалися і здавалися якимись божевільними. Всі вони, наче мурахи, немовби підкоряючись нечутному голосу бігли кожен до свого вагону, виходу чи ескалатору. Серед натовпу я побачила парубка з нашого двору. Років двадцяти, даун з дитинства. Він спокійно і повільно рухався п р о т и натовпу. Здається ще й наспівував щось, не пам'ятаю. Але точно пам'ятаю що він усміхався. Він завжди усміхався, скільки я його бачила. Щиро. Радісно. Чесне слово, він здавався мені єдиним нормальним серед цілого натовпу психів. А якщо задуматись, всі ці люди - особистості. Взяти хоча б те, що кожен з них збоченець. І кожен по-своєму. Наприкла оцей лисий дядько. Цілком можливо, що він вечорами перевдягається в жінку і фарбує губи. А оця дівчина з сережкою в носі. На виключено, що іноді вона проштрикує кімнатних жучків голками і напевно тішиться своєю владою над нещасними комахами. А ця жіночка. Вона напевно розбавляє мартіні апельсиновим соком. Хіба не збоченка?! Але ці "особливості" здаються навіть привабливими на тлі того, як вони всі біжать і штовхаються, неначе гвинтики якоїсь диявольської машини. Та, мабуть, не варто їх дуже засуджувати. Я теж бігала і штовхалася. Коли була жива.
Я вийшла на Майдані Незалежності і пішла до Європейської площі. Довелося продиратися крізь натовп та частокіл різнокольорових прапорів. Кілька разів крикнула "ідіоти!" та ніхто не почув. Від Європейської площі почала підніматися до арки Дружби Народів. Арка непогана, але де та дружба народів? зайдіть в інтернет і порахуйте кількість слів "кацап" та "хохол". Смішно. Буваючи на Європейській, завжди згадую, що неподалік мій улюблений клуб. Взагалі нічні клуби - найбридкіші заклади з усіх, що я бачила. Ще на вході тебе змушують почуватися товаром на поличці крамниці, оцінюючи та нерідко зневажаючи. А всередині ти дивишся на пузатих бізнесменів та обкурених дівчат, і тут, наче яблуко на голову - доходить до тебе огидність життя у всій своїй повноті. Звісно якщо в тебе є мозок. В мене колись був. І все одно я туди ходила. І кожного разу відчувала ту огидність. Може я була мазохісткою?
Тут я згадала про Холдена Колфілда. Він теж ходив туди, де йому не подобалося і дивився на людей, яких йому було гидко бачити. Але до чого тут він? Холден би не став себе вбивати. Він навіть не втік на Захід. Він продовжував жити у світі дорослих і при цьому залишався маленьким принцем. І я почала уявляти, що б подумав про мене Холден. Чи сподобалася б я йому... Навряд. Коли я ходила в клуб, я вдагалася як ті гламурні дурепи. І мені здавалося, що разом з одягом я вдагаю на себе їхній снобізм. А потім я наклала на себе руки. Колфілд мабуть сказав би що я дурна чи божевільна. Повірте, він би так сказав!
Місток закоханих. Саме сюди я йшла. Обожнюю це місце, хоча разом з тим воно мене іноді дратувало. Найгірше - це оці шнурочки-мотузочки, що їх прив'язують до перил. А потім приходять дивитися "чи є ще наша мотузочка, або наші ініціали, обведені сердечком". А коли знаходять, то радіють, наче ненормальні... і одразу йдуть геть. Я не брешу - тільки для цього й приходять! Але одного разу тут, на цьому містку грав саксофоніст. І закохані пари танцювали. Можливо, якби я згадала про нього, і про те, як вони танцювали, і які були тоді зорі, і як музика пахла олією та квітами, можливо я б опустила той револьвер. Хтозна.
- Вам казали, що Ви дуже гарна? - з цими словами до мене підійшов парубок, десь мого віку, можливо трохи старший. Він тримав у руках цигарку і в нього були жовті зуби, і ще дуже нахабна посмішка. Було за кілометр видно як він себе любить.
- Дякую, - вичавила я з себе, хоча на біса мені бути ввічливою т е п е р?
- Зустрінемося на вихідних? - він був просто мерзенно самозакоханий. Начебто нічого такого не сказав і не зробив, але я відчула до нього гостру відразу.
- До вихідних мене вже поховають.
- Овва! А по тобі не скажеш, - такі типи одразу переходять на ти. - Маєш цілком здоровий вигляд.
- Дякую, - моя незрозуміла ввічливість мене вже бісила.
- Дуже шкода, що ти померла. Співчуваю, - з цими словами він пішов далі.
Саме тому я намагаюся уникати таких "індивідів". Їх навіть не цікавить померла ти чи ні, коли ти відмовляєшся з ними кудись йти. Хоча не варто йому дорікати - мало хто захотів би знайомитися ближче з мертвою. Я б теж не стала.
Я пройшлася до арсенальної і побачила таксофони. В кишені ще були монети. Я набрала робочий телефон мами.
- Алло!
- Ма!
- Привіт. Щось сталося?
- Я дещо зробила...
- Ти хоч не затопила сусідів, як минулого разу??
- Ма.... - деякий час я порсто не знала що сказати. - Ма, ти щаслива?
Я ніколи не питала в неї про це, чи про щось подібне. Але я знала відповідь. Я давно зрозуміла, що моя матір нещаслива жінка... нещаслива людина...яка ніколи в цьому не зізнається. Я бачила як вона плакала ночами, чула уривки розмов. Весь цей час я була її тягарем... І от я стою біля таксофону та задаю це безглузде запитання. Я почула як вона заплакала.
Я не пам'ятаю, як закінчила розмову. Через пару хвилин завібрував мій мобільник.
- Привіт. - відповіла я.
- Знаєш... Мені дуже прикро, що так сталося, - я, здається, почула схлипування.
- Мені теж.
- Ти ж... Ти ж не через мене? - як же тремтів його голос!
Я мала б сказати щось... будь-що... Але натомість я мовчала як зачарована. А він терпляче чекав на лінії. Як колись.
- Ти не телефонував мені десь з півроку, - я нарешті спромоглася щось сказати.
- Правда? Я і не помітив. Вибач мене! Чуєш? ВИБАЧ! - він вже не стримував сльози.
- А знаєш?.... Приїзди до Марінінського парку. Я чекатиму тебе на містку закоханих... як в перший раз, пам'ятаєш?
Раптом якась біла хмара огорнула мене... Секунди - і я начебто у нірвані - біле марево, місток закоханих, саксофоніст грає і музика пахне олією та квітами, закохані пари танцюють, і голос у слухавці "Я приїду! Обов'язково! Ти тільки чекай на мене!"...

Strangelove, strange highs and strange lows... strangelove - that's how my love goes. Pain - will you return it? I'll say it again: "pain"...

И снова дождь... капли стекают по моим мозгам. депрессия двухлетней давности(или больше?) Что ты делаешь когда лопаются сосуды? По каким правилам ты играешь в жизнь? Как ты знаешь что правильно а что нет? Как ты справляешься с болью от того что ты нужен всем и не нужен никому?

Моя истерия принимает разные формы... а что если в один прекрасный день я захочу уйти? кому-то будет больно. а так - больно мне. что хуже?

When I'm gone just carry on
don't mourn!
rejoice everytime you hear the sound of my voice
just know that I'm looking down on you smiling
and I didn't feel a thing
so don't feel no pain
just smile back....

Тиждень без тебе неначе у скроню постріл
Стіни усі у віршах - на собі пишу вже
Джаз наздогнав мене в ванній, звалив додолу
Я зарікаюсь і знову повзу по колу
Я забуваю і знов відчуваю гостро
Простір застиг, неприсутність твою відчувши

Далі були хрести, сподівання й лиха
Вікна зливались із небом, бо їм начхати
Боги відпустки брали, бо їм так само
Склепи кімнат лиш знають що стало з нами
Я помирала не стримавши свого сміху
Зараз по книгах і долі я вчусь мовчати

Я божевілля своє розстелила навскіс
Там де поналипали на небо круки
Я вже не дихаю - лиш якщо ти попросиш
Тільки якщо запідозриш прозорі сльози
Там де нажаль безсила картонна маска
Там де це щастя - взяти тебе за руку