...Небо прислала відповідь на книжку та фотки: клаптик паперу зі словами "Ніжне Вам Дякую" та сліди від помади. приємно так, хоч це нічого і не змінює...

...натикнувся в альбомі подруги Тикви на їхні фотки разом. відразу відчув прискорення биття серця. якось так, хоч це все рівно не може нічого змінити...

А сьогодні мене попросили сказати які міські музичні гурти я знаю. І згадав про Тикву. Знайшов їхній гурт ВК. Фотки. Голос. Всередині все зав*язло, наче кров застигла та серце почало ціпеніти. Чи повернеться вона врешті? Вона ж не зможе без цього кохання... Проте чи наважиться? Проте чи не зіскріблю я лезами її зі своїх нутрощів через нестерпні болі до того часу?...

Так безглуздо, якщо дивитися на це загалом, проте якщо вдивлятися кожного разу, то це Драма, а не випадок, змученість, нервовість, нестерпність...

Саша Як. Близько чотирьох років ми тягали з ним залізо: ще з останніх класів школи. Підстраховували одне одного. Це суттєво. Особливо, коли над тобою штанга 100, а в Сашка й 140 кіло. Сварилися, мирилися. Він був досить самотній. Я був досить балакливий та відкритий людям, проте так само самотній, не дивлячись на купу людей довкола. Взагалі, часом здавалося, що він мені як старший брат. А потім в мене вилетів позвонок, я перестав займатися. Він пішов у перший рейс. Повернувся - написав, хотів зутрітися, проте мені трохи не до того було, тож відклали. Потім я писав йому, проте він постійно був зайнятий. Ну а ще пізніше просто "поза зоною". Спитав в дворідної сестри. Вона сказала, що Саша десь поїхав і мати не каже куди. Справа в тому, що в них дуже релігійна родина, тож я у цьому навіть не сумнівався до цієї миті... Лише зараз (майже через два роки) я дізнався, що він десь у монастирі в Росії і невідомо чи колись повернеться... Зв*язок із ним має тільки мати, проте навіть родичам нічого не каже... Отак я втратив Друга...

Бабця. Напевно, найсвітліша людина у моєму житті. Смерть забрала її в мене. Я так багато їй не сказав. Так багато не встиг зробити, щоб вона пишалася мною...

Ната. Дружба із примисом любові та ніжності. Нам було добре разом, проте коли все це скінчилося, я відчув себе бляддю. Мені соромно. І мені дуже шкода її хлопця, бо в ній просто таки зародок блядства (те що зараз часто плутають із "пристрастністю"), хоча між нами нічого й не було. Врешті, вона поїхала, я лишився. Не жалкую, що це було, проте це має лишитися у минулому, тож я не маю будь-якого бажання поновлювати або культивувати спогади цього.

Тиква. Можливо, не перше кохання, проте перше, яке зайшло так далеко. Я дійсно хотів родину, дитину, хотів якусь затишну домашню буденність, хотів оберігати та турбуватися... Проте вавки в голові в Тикви це розбивали знову і знову. Скільки я їй пробачав - від поїздки із колишнім до банальної не-уваги... Врешті, розійшлися. Потім бігали по черзі за спогадами нашого кохання, вмовляючи та випрошуючи... Ніхто так і не вмовив. Поверталися запізно. Останнім повернувся я. На день Св. Валентина (огосподи!). Пізно (думаю, когось знайшла собі, а не "переклоїла свідомість"). Втратив. Може це і на краще, бо спільне життя було б дуже складним, хоча б від банальної різності поглядів на світ та часто банальну відсутність тем для спілкування... Проте, як же я за нею сумую... Як часто я згадую, що кохаю її...

Небо. Чисте створіння. Що б не було, проте у спогадах моїх вона завжди буде чистою. Багато рубців їй залишили минулі стосунки. То вона все тягнула на собі у наших стосунках, то я. А віз і досі там... Потім змучилися. Не складалося і все... А потім я одного вечора зрозумів, що не я її щастя, що не на мене вона чекає, не зі мною у думках засинає... що її щастя це прощення з минулого. і від цього так стиснуло серце, що навіть зараз з*являється ком у горлі. Тож після досить тяжких тижнів суперечок та складностей я не написав, вона не подзвонила - вже більше місяця нічого... Сподіваюся, вона буде щасливою. Вона точно заслуговує на це... хай її пробачать. хай пробачить Вона...

Н.А. Наша дружба досить складною була, хоча б через різницю у віці. Ми однаково не витримували, просто, напевно, в мене було більше терпіння та сил через молодість. Проте вперше коли я змучився, все посипалося. Вона не стала боротися за примару. Може це і на краще. Ця людина, напевно, любила мене найбільше в світі, як і турбувалася. Проте часто своєю любов*ю вона витискала з мене життя, бо це дуже переходило у владу та контроль... А я птах вільний.

Вчора я зрозумів, що моя мати нічого про мене не знає, вважає мене злою, не творчою людиною, що не посміхається.................. Чи то боляче, чи то сумно через це....

Лишився хіба що Вова, проте і тут свої ньюанси... Не думаю, що я йому потрібен як друг, радше як колега та вуха... 

Сумно. Боляче. Отак розуміти що ти втратив. кого ти втратив. навіть якщо винен не ти - це взагалі не грає значення. і сумно та боляче не стільки через самотність, скільки через втрачений рай...

Сьогодні сонце. Сьогодні весна. Їдеш у маршрутці, дивишся на всі вікна. Йдеш вулицею. Стоїш на дев*ятому поверсі. Сидиш на роботі. Споглядаєш за людьми.  Задивляєшся на дівчат. Зупиняєшся. І думаєш: а хто з них? Хто з цих жінок сторена для мене? Для кого з них створений я? З ким зведе ще доля? Хто з цих людей є тим самим новим генієм? Чи не цей малюк, що із сумним батьком ґіппі на балконі? Як їх впізнавати? Зазвичай одесити починають чесати про Бабелів та Катаєвих, але мені значно цікавіше хто з них новий Джон Леннон, Сід Вішез, Джим Керрі, Моріс Метерлінк, хай і ніколи не визнаний? Хто? Сьогодні бачив Кульчицького - проходив повз магазин. З виду нічого особливого - звичайний чоловік у темному із дивними очима. А у 90-х він був значною одиницею сучасного українського мистецтва, з офігенними ідеями та концепціями... Хоча є й інший бік цієї історії: псевдо-творчі створіння, але не про них мова була...

Шаша приходила уві сні. Питається, нахєра ти це робиш? Мій мозок, світ, сама Шаша... Відпусти, будь ласка. Годі мене мучити... Ти звісно класна. Може мені навіть потрібно щось на зразок тебе, тільки щоб кохало мене. Ну і менш мутне. Ну і не таке категоричне... А загалом... вистачило б і тебе... Хоча все частіше мені здається, що так краще... Нажаль...

А ще... Я здається отримав шанс творчо взлетіти. Ааааааж до небес=) При чому просто нев*їбенний шанс. Не буду забігати наперед, але сподіваюся, мрію, кохаюся, що він реалізується! Тримайте за мене свої тендітні кулачки, сонечки і я про вас не забуду)

Новина перша –сумна. Розсварився із Н.А. Вона в черговий раз деспатувала і, можливо навітьнесвідомо, привласнювала мене. Я у черговий раз залишився байдужим, щоприрівнялося до хамства. І все. Бувайте, мовляв, молодий чоловіче, на цьомунаші стосунки скінчені. Ми обидвоє, здається, досі не усвідомили розмір втрати,а лиш відходимо від болю. З однієї сторони стало легше – немає ні перед кимдокладати, щось кожного дня робити обов’язково, а не коли захочу, як то писатилисти. Я відчуваю свободу. Але без неї погано. Ми таки втратились. Я думав, щобільше не повторю такої помилки після історії зі Свєтою, але я відчував, що утакій тональності я не зможу довго жити і почну робити безглуздощі і вириватися…

 Новина друга –ревнива / чи то добра, чи блятьні. Сиджу я вчора у Вови. Збираємося дивитися фільм. Дзвонить йому Ігор іпочинає розповідати як він хоче зустрічатися із Шашою. Ревнощі наповнили моїочі. Хоча ще вчора, здається, було все одно на неї, як на незрозумілу самійсобі трусливу дівчину, на нього, як на вельми хуйового друга-позєра,  який хоче здаватися чимось більшим ніж вінє.  Я почав розуміти, що вона не зовсімто й мій тип, я почав сумувати за Масякіною, я почав задивлятися на дівчат…скільки вже було днів, щоб я не думав про Шашу? Багато. А вчора чомусь такболяче, прямо в серце, всілося поряд із самолюбством… Якщо в них щось вийде, тоз однієї сторони, я буду радий, бо вони дві любовні самотності, а з іншої –мені буде боляче, бо все те, що колись розповідала Шаша, починаючи від Макса,все це буде… брехня. І я зрозумію, що ті розмови про Ігорка поруч із «ні» мені,вони пригадуватимуться як вельми жорстокі. А може це і пройде. Нана ж менезараз не торкає, хоча колись було дуже болісно. Не знаю, не знаю… А дружби якне було останнім часом, так і не має із цими людьми. І, чесно кажучи, післятого, як на Днюху Нана мені побажала знайти своїх людей – читай: ти не наш, – тостало відверто огидно з ними спілкуватися, навіть не дивлячись на те, що вонипідтримали ініціативу Машки з організацією мого Д.Н.

Новина третя –гарна, що розтягнулася у часі. Наталка. От моя радість. Те, що заряджає. Дружба,яка не обмежує нікого. Просто дуже приємне спілкування. І, здається, часто намніхто не потрібен… Але колись таки настане осінь, їй вона поїде… А поки що мигуляємо морем, дивимося фільми, п’ємо каву, розмовляємо, не спимо ночами, і… намагаємося бути справжніми