В моєму житті Не так вже й багато Лишилось бажаних речей: безхмарне небо в срібних зорях, Ласкаво тепле сонце, Поменше зла навколо І твоя рука Щоб поруч була. Та тільки шкода, хмари часто уночі... І сонце випікає шкіру... Добро у людях загуло Й тебе немає. То й навіщо Чекати марево своє? Навіщо тебе чекати І леліти твій образ У душі, адже ж твоя - Закрита. Так хотілось щоб не в останнє я могла твою долоню потримати, Тебе так боязко та обіймати... Я хочу вірити... Інакше... Навіщо жити?..
За подертими хмарами мрій, які відпустила, впустила, розірвала на клаптики, нарешті видніється сонце... Сонце промінням з весни зазирає до самого денця душі. Так легко, так ніжно, так обережно я мрію. То теплого диска, простягаючи руки, втопивши в промінні кінчики самі... Я дихаю. Живу. Заплуталось в волоссі декілька найласкавіших промінців.... Я їх там збережу... Нехай і поруч з димом сизим, що з минулого вївся до серця... Та добре сонце все затьмарить... Яскраве сонце зцілить все... й зігріє... Так... тепло.
Крутиться і крутиться в голові цей мотив. Чую його,підспівую, посміхаюсь сам собі.
Дивна річ. Тільки зараз помітив, що ця невибаглива пісня ніби оточила мене захисним коконом. І все, що відбувається навколо, все, що я роблю – навіть думаю – сприймається через цю невидиму призму простої мелодії.
Купа справ, дзвінки, листування, вирішення поточних завдань – це ніби і поряд, і, водночас – дуже далеко. Десь там, поза чутливістю особистісного простору.
На кінчиках пальців майже фізичне відчуття вогню. Так, ніби з кожної подушечки палає маленьке вогнище. Але – не пече, ні. Ніби підказує – не стій, не сиди на місці – роби… Те, до чого лежить твоя душа…
А за вікном – весна. Мружиться сонце з блакитного неба. Ще трохи – і цей день скінчиться...
І?..
Не хочу. Не хочу, щоб він закінчувався. Занадто він вже гармонійний.
Знаю. Знаю, що сьогодні все одно не вирішиться... І знову буду жити з цією піснею на вустах, знову бринітиме душа акордами струн, знову на кінчиках пальців палахкотітиме невидиме полум”я…
Але це буде не сьогодні… Буде інший день – такий же яскравий і гармонійний, та все одно – так не хочеться, щоб він закінчувався!
Часом буває, що трапляється ТАКЕ:
Я бачу зорі, бачу сонце,
що встає повільно,
червоне,
випливає
із ніжного, далекого туману
морозним зимнім ранкОм,
коли повітря аж пече...
дарує людям світло і вогонь
яскравий!..
Ми діти світла, Світла і вогню
Вогню, що був дарунком Прометея,
що палить нас зсередини, коли...
коли когось, чи може краще хтось
засяде в серці
засяде так, що...
що думаєш про нього і не можеш
не можеш, і не хочеш
а може і не варто,..
дуже душа росте від того
й крила
крила білі, величезні криЛа
ростуть...
і підіймають в гору, до зірок і Сонця,
кудись в безмежну далечінь, де буде добре
нам.
...можливо був вже хтось тут,..
тоді також відчував вогонь він
бурхливий, ненаситний, незгасимий
у душі,
вогонь
В душі і в серці
нащо нам зірки ті треба,
адже є все тут,
а головне - є
ти
і треба тільки це побачити, побачить,
придивитись,..
побачити все
може лиш щасливий,
або сумний,..
закоханий...
Людиною назвав таку істоту, хтось
яка не може жить одна,
точніше може, але хіба життя то?..
...з одним крилом,
і серця половинкою...
не може жить Яскраво,
не може створювать нові світи
і дарувать життя...
Мадам_О
DaeGur
Womam
Jjjjahhh
Будяковский
flawless_run
Ко!т