Дневники

¤ … Номер був прихований і Тарас вагався чи відповідати.
- Довідка 09, слухаю вас, - без відповіді, - слухаю вас!
- Це Тарас?
- Так, а ти хто?
- Дотепний, це Оля. От забув?
- Та що ти, красуне, у мене ж є твій номер, а тут – конспірація така, для чого?
- А я так, щоб цікавіше було. Ти де зараз?
- Я в своїй халупі. Прибираю, а то батьки повмирають коли повернуться з гір.
- А я думала ти вільний. Хотілось погуляти. Ти звільнишся?
- Так, звісно. От зараз 16:30. Давай об 18:00 зустрінемось?
- У тебе там що, «Садом і Гоморра»? Довго ж ти!
- Ні, у мене тут я вчорашній був, от і прибираю, а ще мій брат любить жерти де попало, а потім ноги на плечі і з дому. А перед батьками святий, чорт. То як, ти згодна?
- Ой, ні, я тебе чекатиму через 45 хвилин біля Рагнароку.
- Ой, не обіцяю… - та ці слова були вже зайвими – розмова закінчилось.
Перше, що зробив Тарас – подзвонив в службу таксі. Хотів замовити таксі, але сам жив у такому неприступному районі, що знайти його було дуже важко, тож він люб’язно відмовився від послуг служби повісивши слухавку і вирішив поїхати на своїй, хоча й погнутій машині.
Через пів години він вже вийшов з будинку і прогрів машину, яка була буквально завалена снігом. Прочистивши її трохи він чкурнув на зустріч до Олі. От уже 17:45 і Тарас під’їхав до арт клубу, та там Олі не було. Він зачекав пів години і вийшов з машини і помітив, що зла, замерзла Оля стоїть за рогом і стрибає на своїх ніжках. Тарас заціпенів. Найбільше він боявся розізлити Олб, а тут вона чекала на нього пів години, стоячи на морозі. Помітивши його, вона почала повільно підходити, та коли залишилось ще метрів 5, Оля почала бігти і з розгону стукнулась в Тараса. Він несподіванки і почуття провини той впав на сніг, а Оля засміялась і подала «руку перемир’я».
- А я тебе чекав в машині, думав, ди будеш біля цього входу.
- - Я, я була біля іншого виходу!! Хіба так важко було вийти? Я тут вже пів години замерзаю, як сирота!
- Ой, ходімо до машини, там зігрієшся!
І вони попрямували до машини. Кондиціонер був миттєво увімкнений на повну потужність і через хвилину в салоні було тепло. Оля потрохи зігрілась. Тараса не переставало дивувати те, як Оля спокійно відреагувала на це умовне спізнення. Він захоплювався нею, але його починали проймати думки що щось тут негаразд. От не може людина жити спокійно і не дурити собі голову, завжди шукає собі клопотів, Тарас ну був винятком.
-Ти, хіба, не ображена на мене?
- А повинна ображатись чи сердитись? Ти ж вчасно приїхав, чи не так?
- Так, але я сидів у теплі, а ти стрибала на морозі.
- Слухай, не нагадуй. Тобі це не до вподоби? Так, я не ображаюсь. І на цьому крапка. Забули. Ідьмо кудись!
Тарас вперше не знав куди їхати. У великому місті було багато місць де можна було гарно провести час, проте він не знав куди їхати. А тим часом Оля пильноь дивилась на нього. Машина зрушила з місця і Оля перевела свій погляд на дорогу.
- І куди ми прямуємо?
- А куди ти хочеш? – поцікавився Тарас.
- Гм. Це загадка. Відгадаєш, поїдемо туди. «Я хочу туди, де людно, але тихо, де холодно, але затишно, де сумно і весело водночас, де все вигадано, але як наяву, де неживе стає живим, де кожного разу народжується інший світ у тому, що ти бачив до цього». ¤